Поняття "індивід" може характеризувати як людину, так і тварину, але частіше стосується саме людини, корелюючи з поняттям "особа". Індивід відрізняється від індивідуальності, яка є неповторністю та своєрідністю індивіду. Індивідуальність є те особливе, що відрізняє індивіда від інших індивідів даного класу, а також від будь-якого іншого індивіду.
В європейській філософії до епохи Відродження поняття "індивід" та "індивідуальність" по суті були тотожними поняттю "атом". З епохи Нового Часу відбувається розведення цих понять. У глибинній психології К. Юнга індивідуальність – це найбільш глибока структура внутрішнього світу індивіду, що корелює з поняттям "самість" і розкриття якої відбувається в процесі індивід у ації. У персоналізмі та персоналістично орієнтованій психології індивідуальність – це поверхневий вияв своєрідності індивіду, більш глибинним є особистість.
Н. Хамітов
ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – див. індивід.
ІНДИВІДУАЦІЯ (від лат. individuatio) – 1) поняття, яке окреслює виявлення індивідуального із універсального та їх взаємодію. Ідея індивідуації зустрічається вже у стоїків, її розгорнуте розуміння маємо в середньовічній філософії. Поняття "індивідуація" використовується в номіналізмі, реалізмі, концептуалізмі. Фома Аквінський, формулюючи "принцип індивідуації", створює своєрідну діалектику універсального та індивідуального. Універсали – загальні поняття, проходять індивідуацію тричі: "до речей" – як задуми Бога про світ, "в речах" – як сутності, що виникли в процесі творення світу, та "після речей" – як форми пізнання світу людиною.
2) Поняття аналітичної психології К. Юнга, яке означає процес становлення внутрішнього світу людини в результаті освоєння свідомістю змісту індивідуального і колективного позасвідомого. Індивідуація за Юнгом – це визрівання "самості" (das Selbst), яка є гармонією індивідуального та колективного, свідомого та позасвідомого. Поняття індивідуації в аналітичній психології Юнга корелює з поняттям персоналізації в персоналізмі та метаантропології.
Н. Хамітов
ІНДИВІДУУМ – див. індивід.
ІНОБУТТЯ – філософська категорія, що визначає процес суперечливого розвитку світу та людини в ньому, можливість виходу за межі наявного буття в нові буттєві стани.
Категорія "інобуття" (Anderessein) у сучасному значенні генетично походить з філософії Гегеля і виражає вихід будь-якого явища на новий щабель розвитку при збереженні своєї онтологічної своєрідності. Так, у системі Гегеля буття природи розгортається як інобуття Абсолютної Ідеї, а дух постає інобуттям природи. Стосовно людини інобуття є власним буттям, але й іншим по відношенню до попереднього стану (дитина – підліток).
У сучасній філософії інобуття осмислюється передусім як буття іншої особистості, з якою людина може вступити або у відчуження, або у комунікацію. Звідси категорія інобуття стає поруч із словосполученням "відкритість буття", яке характеризує комунікативну спрямованість людини і є характерним для цілої низки філософських течій сучасності – екзистенціалізму, персоналізму, комунікативної філософії, екзистенціальної антропології, метаантропології. Така відкритість зрештою означає толерантність – здатність до діалогу та консенсусу.
Подеколи інобуття трактується як синонім потойбічного, трансцендентного буття – буття за межами емпіричного існування. Цей ракурс вживання даного терміну також натякає на здатність особистості до безмежного розвитку, до виходу за обрії буденності.
Н. Хамітов
ІНСАЙТ – (англ, insigt – проникливість, розуміння) – стан раптового інтуїтивного осяяння, який не можна безпосередньо вивести з досвіду суб'єкта. Поняття "інсайт" – одне з центральних в інтуїтивістській теорії пізнання. Гештальтпсихологія протиставляє ідею інсайту ідеї осягнення світу шляхом "спроб" та "помилок", що властива біхєвіорізму.
Поняття "інсайт" широко використовується у різних школах психоаналізу, де трактується як результат комунікативних зусиль аналітика і пацієнта, направлених на осягнення причини проблеми, яка відображена в позасвідомості у формі душевних травм та комплексів. Стан інсайту може бути у пацієнта або психоаналітика, проте справжній інсайт, що актуалізує особистість і звільняє її від травм та комплексів, – це взаємне, "комунікативне" прозріння. Такий інсайт корелює з катарсисом.
Н. Хамітов
ІРОНІЯ – здатність людини до комічного сприйняття пафосу у власній чи чужій життєвій стратегії. У цьому полягає принципова відмінність іронії від гумору та сатири, які спрямовані на висвітлення однозначних хиб людської природи, а тому і сприймаються більш однозначно.
Використовуючи термінологію Ж. Дерріда, іронію можна визначити як деконструкцію пафосу. Іронія протистоїть пафосу як засліпленню власними чи чужими чеснотами. Це актуалізує іронію в періоди руху від тоталітарних до демократичних спільнот.
Іронія – це важлива складова культуротворчої діяльності, дозволяючи більш критично сприймати можливості особистості та спільноти особистостей. Руйнуючи простір пафосу, іронія створює нову, більш відкриту реальність, проте, стаючи пафосом сама, призводить до руйнації творчих здібностей і відчуття смислу.
Тому самоіронія особистості є не лише обмеженням власного пафосу, але й власної іронії. У результаті мова може йти про гармонію іронії та пафосу. Прикладами такої гармонії були діалоги Платона і, особливо, образ Сократа в цих діалогах. Гармонію іронії та пафосу зустрічаємо в творчості І.В. Гете та енських романтиків. У творчості Ф. Ніцше маємо надзвичайно суперечливу взаємодію іронії з пафосом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 15. Приємного читання.
