Розділ 38

— Отже, про програму «Двійник» ви з Інтернету довідалися?

— Ні. Від Вільних Рисаків. Наша подруга Інґрід працювала в компанії, під назвою «Персональний клієнт». Мабуть, вона добре справлялася зі своєю роботою, бо якийсь начальник на ім’я Ларс Райхґардт запросив її працювати у своєму відділі. Кожному працівникові там дали конкретну роботу й наказали не обмінюватись інформацією зі своїми колегами. Два тижні тому Інґрід дістала доступ до ще однієї частини системи й дізналася про програму «Двійник». А потім ми отримали е-мейл від Вільних Рисаків із Британії.

— Нам з Голлісом треба добратися до комп’ютерного центру, — сказала Благословенна Мати. — Ви зможете нам допомогти?

— Звісно! — Трістан широко розставив руки, наче пропонуючи подарунок. — Ми вас проведемо аж до самого центру.

— А на стіни нам доведеться видиратися? — спитала ірландка. — Я не взяла з собою мотуззя.

— Мотузки не потрібні. Ми підемо під вулицями. Під час Другої світової на Берлін упали тисячі бомб, але Гітлерові було затишно у своєму бункері. Більшість бункерів і тунелів збереглись і донині. Крьоте зайнявся їхнім дослідженням, іще коли йому було дев’ять.

— Бачу, хлопці, до школи вам ходити ніколи, — зауважив Голліс.

— Та ні, ходимо — інколи. Там багато дівчат, а ще я люблю пограти у футбол.

Через кілька хвилин вони вчотирьох залишили Балгаус і перейшли на протилежний бік річки. Крьоте ніс рюкзак зі своїм оснащенням для підземних подорожей. Він був схожий на нестриженого бойскаута й увесь час нетерпляче випереджав свого кузена.

Пройшовши широким проспектом біля Тірґгартена, вони дісталися Меморіалу загиблим євреям Європи. Меморіал Голокосту являв собою велику похилу площину, заставлену бетонними плитами різної висоти. Голлісу здалося, що вони подібні до тисяч сірих домовин. Трістан розповів, що фірма, яка постачала хімічну речовину проти графіті, котрою обробили ці плити, колись була виробником газу «Циклон-В», що його використовували в газових камерах. Виник гучний скандал.

— Під час війни вони виробляли отруйний газ, а в мирний час борються з любителями писати на стінах, — знизав плечима хлопець. — Усе це є частиною Великої машини.

Навпроти меморіалу розташовувалася низка сувенірних крамниць та кафе. Споруда, в якій вони містилися, була схожа на хитку конструкцію з фанери та шматочків скла. Пробігши повз закусочну «Данкін Донатс», Крьоте зник за рогом. Порівнявшись із ним, решта побачила, що хлопчик відмикає начіпний замок на сталевому люкові, розташованому на одному рівні з бетонним покриттям.

— Де ти роздобув ключ? — спитала хлопця Благословенна Мати.

— Рік тому ми відрізали замок і замість нього поставили свій.

Крьоте розкрив рюкзак і дістав звідти три ліхтарики. Для себе ж він узяв налобний прожектор з потужною лампою.

Відсунувши люк, вони полізли вниз сталевою драбиною. Голліс однією рукою тримався за щаблі, а другою притискав до себе сумку з устаткуванням. Вони потрапили до службового тунелю з кабелями зв’язку, і Крьоте відімкнув іще один начіпний замок на дверях без позначки.

— А чому ніхто не помітив, що ти змінив замки? — спитав його Голліс.

— Ніхто з офіційних осіб сюди не заходить — лише такі дослідники, як ми. Там темно та страшно. Там — колишня Німеччина. Наше минуле.

Один по одному вони пройшли крізь двері, потім коридором з бетонною підлогою й опинилися просто під меморіалом — у бункері, де під час бомбардувань ховалися Йозеф Геббельс та його персонал. Голліс очікував чогось разючого — наприклад, укритих пилом конторських меблів або нацистського прапора на стіні. Натомість світло ліхтаря вихоплювало з темряви бетонні стіни, забарвлені сіро-білою фарбою та слова «Rauchen Verboten» — «Палити заборонено».

— Ця фарба — флуоресцентна. Вона й досі, після стількох років, дає ефект.