Розділ 38

— Цікаво, всі Арлекіни такі егоцентричні, як і ви?

Благословенна Мати зняла окуляри й прискіпливо-критично подивилась на Голліса.

— Я не егоцентрична, містере Вілсон. Просто я зосереджуюся на кількох завданнях, а решту викидаю з голови.

— І ви завжди були такою?

— Я не бажаю розкривати вам моїх особистих таємниць.

— Я просто намагаюся зрозуміти, яким робом люди стають Арлекінами.

— Я б могла все кинути й забігти світ за очі, проте арлекінське життя мене влаштовує. Арлекіни звільнили себе від дрібних неприємностей повсякденності. Ми не переймаємося цвіллю в підвалі будинку чи необхідністю сплачувати рахунки. Ми не маємо коханців, які лютяться, коли ми пізно повертаємось додому, або друзів, які засмучуються, коли ми не відповідаємо на їхні телефонні дзвінки. Ми ні до чого не відчуваємо прихильності — тільки до своїх мечів. Навіть наші імена не мають особливого значення. З роками мені доводиться напружуватися, щоб пригадати ім’я на моєму теперішньому паспорті.

— І ви щасливі з цього?

— «Щасливий» — таке заяложене слово, що воно майже втратило свій сенс. Звісно, щастя існує, але це — скороминуща мить. Якщо погодитися з тією думкою, що більшість Мандрівників сприяють позитивним змінам у нашому світі, то життя Арлекіна дійсно має сенс. Ми захищаємо право людства на прогрес та еволюцію.

— Отже, ви захищаєте майбутнє?

— Так. Таке формулювання мені подобається. — Благословенна Мати допила своє шампанське й поставила келих на складаний столик. Коли вона розмовляла з Голлісом і кидала на нього знавецькі погляди, він відчував, як за її неприступно-суворою зовнішністю напружено працює кмітливий і тонкий розум. — Таке життя вас цікавить? Зазвичай Арлекінами стають спадково, але інколи ми беремо людей зі сторони.

— Мені байдуже до Арлекінів. Я просто хочу, щоб Табула заплатили за те, що вони скоїли з Віккі.

— Ваше право, містере Вілсон. Але зі свого досвіду попереджаю вас: інколи спрага буває настільки сильною, що її так і не вдається погамувати.

На вокзал Гяр-дю-Нор вони прибули о десятій ранку й поїхали на таксі до північно-східної околиці Кліші-су-Буа. У цьому районі переважало соціальне житло — великі сірі будинки на бічних вулицях, що повнилися відеомагазинами та м’ясними крамницями. Потьмянілі остови спалених автомобілів виднілися повсюдно, а єдиними яскравими кольорами були дитячі пелюшки, розвішані на балконах. Їхній водій-француз підняв скло, коли вони проїжджали повз групи жінок у чадрах і ватаги похмурих молодиків у спортивних куртках з капюшонами.

Благословенна Мати наказала водієві зупинитись на автобусній зупинці й повела Голліса брукованою вулицею до арабської книгарні. Не промовивши ні слова, хазяїн крамниці взяв в ірландки конверт із грошима й подав їй ключ. Вона вийшла через чорний вхід крамниці та відімкнула ключем великий замок на сталевих воротах гаража. Усередині стояв «мерседес-бенц» останньої моделі. Усе було ретельно підготовлене до поїздки: бак заправлено, у замок запалення вставлено ключ, питну воду й держачки для чашок придбано.

— Він належить зареєстрованій, але непрацюючій корпорації з адресою в Цюриху.

— А зброя?

— У багажнику.

Благословенна Мати розчинила багажник і дістала з нього картонний посилочний ящик, у якому містився її арлекінський меч і темна брезентова сумка. Коли вона клала свій комп’ютер у цю сумку, Голліс побачив у ній болторіз, відмички та невеликий бачок з рідким азотом для виведення з ладу інфрачервоних детекторів. У багажнику були також дві алюмінієві валізи. У них виявились автомат бельгійського виробництва та два дев’ятиміліметрові пістолети в кобурах.

— Де ви це роздобули?