Розділ 25

Нагромаджуючи валуни для спорудження кожної будівлі, середньовічні ченці залишили вгорі кілька отворів для диму. Через багато років ці вентиляційні отвори переробили на вікна у верхній частині хатини-комори. Вікна мали діаметр від дванадцяти до шістнадцяти дюймів. Навіть якщо найманці і порозбивали б ці вікна, вони не спромоглися б крізь них пролізти.

Стоячи в темряві, Віккі почула, як хтось засмикав ручкою й став грюкати у двері кулаком. Потім запала тиша, але згодом почулося гучне бахкання: двері намагалися виламати, але пази засува були міцно вмуровані в кам’яні стіни. Віккі пригадала розповіді черниць про напади вікінгів на острів у дванадцятому столітті. Якщо ченці не могли втекти на велику землю, то вони ховались у кам’яній вежі, забравши з собою коштовності та реліквії. Там вони молилися, сподіваючись, що вікінгам не вдасться до них удертися.

Віккі підтягла до дверей ще трохи ящиків і поставила їх один на один. Знову почулося гупання — і стихло. Підійшовши до сходів, що вели на другий поверх, Віккі помітила світло ліхтарика, що пробивалося крізь одне з горішніх віконець.

У своєму посланні з міста Меридіан, що в штаті Міссісіпі, Айзек Джоунз напучував вірних: «Зазирніть у свою душу та знайдіть там джерело, яке ніколи не пересохне. І серця наші сповняться хоробрістю й любов’ю...»

Лише кілька місяців тому Віккі стояла в аеропорті Лос-Анджелеса — сором’язлива віруюча дівчинка, яка чекала на приїзд Арлекіна. Відтоді на її долю випало багато випробувань, але вона ніколи не лякалась і не тікала. Айзек Джоунз мав рацію. Вона завжди була хороброю.

Нагорі пролунав тріскіт: хтось вибив горішнє вікно. Друзки розбитого скла впали на підлогу. «Невже вони зможуть сюди залізти?» — подумала Віккі. Ні, крізь той отвір зможе проникнути хіба що дитина. Вона завмерла, чекаючи на вибух або постріл. Але натомість почула хрипкий вереск — наче хтось убивав птаха.

«Поможи мені, Боже, поможи, будь ласка...» — прошепотіла Віккі. Вона понишпорила довкола, шукаючи підходящу зброю, але знайшла тільки дві вудки, мішок з цементом і порожню каністру з-під палива. У шаленій нестямі вона відкинула ці непридатні предмети — і побачила під стіною городницьке знаряддя. Серед нього була й вимазана засохлою грязюкою лопата.

Почулося глухе гарчання, і Віккі позадкувала в куток. На сходах з’явилась якась фігура — щось на кшталт череватого гнома з широкими плечами. Гном наполовину зійшов сходами та глянув у її напрямку. І тут Віккі здогадалася, що то не чоловіча істота, а тварина з чорним собачим писком.

З гучним вереском і стрекотанням істота зіскочила вниз і побігла до неї. Віккі підняла лопату і, коли звірина кинулася на неї, щосили вперіщила її в груди. Істота гепнулась на спину, але швидко підскочила, стрибнула вперед і вхопила дівчину за ногу своїми п’ятипалими лапами.

Віккі рубонула лопатою нападника по шиї, і кімната сповнилася гучним вереском. Віккі все рубала, аж поки істота не перекотилася на спину й не вишкірила зуби. Потім вона поворухнула лапою, і з куточка її рота витекла цівка крові. Тварина спробувала підвестись, але Віккі кількома ударами добила її, і та, нарешті, завмерла та здохла.

Під час сутички дві свічки згасли, але одна й досі горіла. Узявши свічку, Віккі піднесла її до нападника, щоб краще його роздивитися. З подивом вона помітила, що на неї нападав невеличкий бабуїн із жовто-брунатним хутром. Він мав защічні мішки, довге безволосе рило й сильні задні та передні лапи. Його близько посаджені очі залишилися розплющеними, і він неначе й досі дивився на жінку з пожадливою люттю.

Віккі пригадала розповідь Голліса про тварин, які напали на нього вдома в Лос-Анджелесі. Зараз трапилося те саме. Як же їх називав Голліс? Ага — зрощені. Науковці Табула переробили хромосоми бабуїнів таким чином, що створили генетичний гібрид з єдиним бажанням — нападати й убивати.

Найманці розбили ще одне горішнє вікно. Віккі взяла лопату й, прислухаючись, поволі рушила кімнатою. Її ліва нога кривавила від порізу. Кров стікала на черевик, і той залишав на підлозі сліди. Близько хвилини не відбувалося нічого; потім полум’я на свічці захиталось, і крізь розбите горішнє вікно в кімнату вскочили три мутанти. Вони зупинилися на сходах, понюхали повітря, і ватажок хрипко гавкнув.

Звірів було забагато, і вони були надто дужі. Віккі знала, що загине. Образи виринули в її пам’яті, наче фотографії в родинному альбомі: матінка, школа, друзі — усе те, що колись здавалося таким значущим, поблякло. Її найяскравішим спогадом був Голліс, і Віккі стало дуже прикро, що вона більше ніколи його не побачить. «Я кохаю тебе. Назавжди це запам’ятай, — подумала вона. — Я можу вмерти, але кохання моє не помре».

Мутанти зачули запах людської крові. Зістрибнувши зі сходів, вони чимдуж рвонули до дівчини. Тварини верещали, і їхній вереск заповнив кімнату. Зуби в них були гострі, як у вовків. «Мені не вижити, — подумала Віккі. — Немає жодного шансу». Проте вона підняла лопату й приготувалася відбивати напад.