Розділ 19

— Або заходьте, або припиніть гепати у двері! — почувся гучний чоловічий голос, і вони ввійшли до передпокою, увесь простір якого займали пінополістиролові поплавки, старі дачні меблі та алюмінієвий човен, що стояв на козлах для пиляння дров. Здавалося, цей будинок був звалищем усілякого сміття з Західної Ірландії. Ґабріел пішов слідом за Майєю по короткому коридору, захаращеному стосами старих газет і мішків із бляшанками. Біля других дверей прохід став іще вужчим.

— Якщо це ти, Джеймсе Келлі, то можеш ушиватися! — знову пролунав зичний голос.

Майя поштовхом розчинила двері, і вони ввійшли до кухні. В одному її кутку стояла електроплитка та раковина, заставлена брудними тарілками. Посеред кімнати сидів дідуган і зашивав дірку в рибальській сітці. Він посміхнувся, оголивши криві зуби, пожовтілі від багатолітнього паління та чаювання.

— А ви хто такі, хотів би я знати?

— Я — Джудіт Стренд, а це мій друг Ричард. Ми шукаємо капітана Фоулі.

— Ну що ж, ви його знайшли. І що вам від нього потрібно?

— Ми хотіли б найняти човен для чотирьох пасажирів.

— Це зовсім не важко. — Капітан Фоулі знавецьки глянув на Майю, прикидаючи, скільки запросити грошей. — Поїздка на півдня вздовж узбережжя коштує триста євро. Повний день — п’ятсот. І харчі — за ваш кошт.

— Ми натрапили на фотографію острова, що зветься Скелліґ Колумба, — сказав Ґабріел. — А можна туди з’їздити?

— Кожні два тижні я відвожу черницям усілякі припаси. — Фоулі понишпорив серед безладу, що панував на кухонному столі й видобув тернову люльку. — Але на той острів вам — зась.

— Чому? — спитав Ґабріел.

— Тому. Просто там не люблять візитерів. — Капітан Фоулі розкрив тріснуту цукорницю, узяв звідти маленьку жменьку чорного тютюну й набив ним люльку. — Цей острів належить уряду Ірландської республіки, який здав його в оренду Святій Церкві, а та, своєю чергою, здала його в суборенду орденові клариссинок. І в одному їхні переконання збігаються: ніхто з них не хоче, щоб на Скелліґ Колумба тусувалися чужинці. Там є пташиний заповідник. А клариссинки птахам не заважають, бо ввесь час моляться.

— А може, я з ними поговорю й спитаю дозволу...

— Ніхто не може потрапити до острова без письмового дозволу єпископа, і я чомусь не бачу, щоб ви розмахували ним перед моїм носом. — Фоулі запалив люльку й випустив на Ґабріела хмаринку солодкого диму. — Мені більше нічого вам сказати.

— Зате я маю вам дещо сказати, — відповіла Майя. — Я заплачу вам тисячу євро, якщо ви відвезете нас на острів і дасте змогу поговорити з черницями.

Капітан замислився.

— Може, й відвезу, але...

Майя взяла Ґабріела за руку й потягла до дверей.

— Ходімо, пошукаємо інший човен.

— Ясна річ, що відвезу, — швидко погодився Фоулі. — Побачимося завтра о десятій ранку на пристані.