Розділ 19

— Гадаю, ця пропозиція не дуже сподобається капітанові Фоулі.

— Він нас сюди привіз. І я дала йому тільки половину домовленої суми. До того ж Ґабріел не поїде звідси, поки не дізнається хоч щось про свого батька.

Еліс перебігла на протилежний бік плити й показала рукою вгору. Трохи відступивши, Майя побачила, як по сходах до пірса спускаються чотири черниці. Клариссинки були в чорному вбранні та чорних накривалах з білими комірцями та відворотами. Білі паски на їхніх таліях нагадували про францисканську історію їхнього ордену. Усі чотири жінки кутались у чорні вовняні шалі. Вітер тріпав кінчики шалей туди-сюди, але черниці й далі спускалися, аж поки не побачили, що на острові з’явилися чужинці. Вони враз зупинилися — три черниці зійшли гуртом, а одна, найвища на зріст, лишилася стояти осторонь, відставши на кілька сходинок.

Капітан Фоулі взяв два мішки з брикетами торфу й підніс їх до воріт.

— Схоже, що нічого не вийде, — сказав він. — Ота найвища — це абатиса, тут вона всім заправляє.

Одна з клариссинок піднялася до абатиси, дістала якусь указівку й поспішила до воріт.

— Що трапилося? — запитав Ґабріел.

— Нічого. Кінець історії. Вони не бажають бачити вас тут.

Фоулі стягнув з голови в’язану шапочку й підійшов до воріт.

Уклонившись черниці, він стиха поговорив з нею, і поквапився до Майї з виразом подиву на обличчі.

— Перепрошую, міс. Вибачте за все, що я вам сказав. Абатиса хоче поговорити з вами в каплиці.

Абатиса пішла, а три черниці вхопили мішок з торфом і потягли його сходами. Майя, Ґабріел і решта пішли слідом, а капітан Фоулі залишився біля свого човна.

У шостому сторіччі ченці під проводом святого Колумби збудували сходи від океану до вершини острова. Сірий вапняк був покритий шиферним сланцем і місцями заріс лишайником. Поки Майя зі своїми супутниками підіймалися слідом за черницями, плюскіт хвиль поволі змінився шумом вітру. Налітаючи на конусоподібні вершини, він шерхотів ріденькою травою, будяками та щавлем. Скелліґ Колумба нагадував великий старовинний замок зі зруйнованими вежами та арками. Усі морські птахи зникли, натомість з’явилися гайворони, котрі каркаючи кружляли вгорі.

Діставшись гребеня, вони почали спускатися на північну частину острова. Прямо під ними виднілись уступчасті тераси, кожна з яких була футів п’ятдесят завширшки. На першій терасі розташувався сад і два резервуари для дощової води, що стікала по скелях. На другій терасі стояли чотири кам’яниці, споруджені без будівельного розчину. Вони нагадували гігантські вулики з дерев’яними дверима та круглими вікнами. Каплиця містилася на третій терасі. Вона була приблизно шістдесят футів завдовжки й нагадувала човен, що лежав догори дном на березі моря.

Еліс та Віккі лишилися з черницями, а Майя та Ґабріел, піднявшись сходами, ввійшли до каплиці. Долівку було вкрито дубовими дошками, поблизу задньої стіни приміщення розташовувався вівтар. За нехитрим золотим хрестом були три вікна. Перед вівтарем, і досі кутаючись у шаль, молитовно склавши руки, спиною до візитерів стояла абатиса. Двері рипнули й зачинилися. І не стало чути нічого, крім посвисту вітру в щілинах кам’яних мурів.

Ґабріел зробив кілька кроків уперед.

— Даруйте, пані. Ми щойно прибули на острів і хотіли б з вами поговорити.

Абатиса розняла руки й повільно їх опустила. У цьому жесті було щось граційне й водночас загрозливе. Майя враз намацала свій ніж, схований у рукаві. «Ні! — хотіла вона крикнути. — Ні!»

Черниця різко повернулась до них — і кинутий нею Боронований крицевий ніж уп’явся в дерев’яну обшивку просто над Ґабріеловою головою.

Майя стала перед Ґабріелом, і в її руці з’явився власний кидальний ніж. Вона вже була замахнулася, але цієї миті впізнала знайоме обличчя. Так, це вона: ірландка років п’ятдесяти з гаком. Жорстокі, майже безтямні зеленуваті очі. Пасмо рудого волосся, що вибилося з-під накрохмаленої білої мантильї. Великий рот, скривлений у посмішці, сповненій невимовної зневаги.