Розділ 19

Вони вийшли з будинку. Майя полегшено зітхнула, бо почувалася так, наче потрапила в лігво борсука, який звідусіль постягував до себе всіляку всячину. Уже почало сутеніти, і під кущами та деревами з’являлися сліди нічної темряви.

Мешканці насолоджувалися затишком своїх домівок, дивлячись телевізор або готуючи вечерю. Крізь фіранку на вікнах пробивалося світло, а над деякими коминами підіймався димок. Ґабріел повів Майю до іржавої лави, з якої відкривався вид на затоку. Був якраз відплив, і на темному піску виднілися шматки деревини та мертві водорості. Майя сіла на лавицю, а Ґабріел підійшов до берега й став вдивлятися в обрій. Сонце, сідаючи, торкнулось океану й перетворилося на яскраву розпливчасту кулю, яка неначе гойдалася на хвилях.

— На тому острові — мій батько, — мовив він. — Я достоту знаю, що він там. Майже чую, як він зі мною розмовляє.

— Може, й так. Утім, ми й досі не знаємо, чому він перебрався до Ірландії. Напевне, була якась причина.

Ґабріел відвернувся від води, підійшов до лави й сів поруч із Маєю. Так близько, що відчував її подих.

— Уже стемніло. Чому ти й досі не зняла окулярів?

— Просто звичка.

— Ти ж колись казала мені, що Арлекіни виступають проти звичок та передбачуваних дій.

Простягнувши руку, Ґабріел зняв окуляри, згорнув їх і поклав біля Майїної ноги. Тепер він мав змогу зазирнути їй просто у вічі. Жінка враз відчула себе беззахисною й мовби оголеною та обеззброєною.

— Не дивися на мене, Ґабріеле. Мені ніяково.

— Але ж ми подобаємось одне одному. Ми — друзі.

— Неправда. Ми не можемо бути друзями. Я тут для того, щоб захищати тебе, а — якщо доведеться — то й померти за тебе.

Ґабріел перевів погляд на океан.

— Я не хочу, щоб хтось за мене вмирав.

— Таж ми розуміємо, як сильно ризикуємо.

— Можливо. Проте я маю безпосередній стосунок до подій. Коли ми вперше зустрілися в Лос-Анджелесі і я сказав тобі, що, мабуть, я — Мандрівник, то ще не здогадувався, як посутньо це змінить життя близьких мені людей. Я маю багато запитань до свого батька. — Ґабріел на мить замовк і сумно похитав головою. — Я ніколи не міг змиритися з думкою, що він зник назавжди. Бувши малим, я часто вночі подумки з ним розмовляв. Мені здавалося, що все це я переросту, але з часом емоційний зв’язок з батьком ставав дедалі сильнішим.

— Ґабріеле, твого батька може й не бути на тому острові.

— Тоді я й далі його шукатиму.

— Доки ти будеш шукати свого батька, Табула матимуть над тобою владу. І розставлятимуть для тебе пастки та наживки.

— Але я мушу скористатися навіть примарним шансом. Одначе це не означає, що ти маєш бути поруч зі мною. Коли щось трапиться з тобою, я цього не переживу. Я не зможу з цим жити далі, Майє.