Розділ 19

Їй здалося, що позаду неї стоїть Шип, шепочучи на вухо погрози та попередження. «Нікому ніколи не довіряй. Ніколи не закохуйся». Її батько завжди був таким дужим, таким упевненим у своїх силах... Він був найважливішою людиною в її житті. «От чорт! — подумки вилаялася вона. — Він украв мій голос. Я не можу говорити».

— Ґабріеле... — прошепотіла Майя. Голос її був тихенький і невпевнений — як у дитини, що загубилась і втратила надію, що її коли-небудь знайдуть.

— Усе гаразд. Не хвилюйся. — Він узяв її за руку. Над обрієм залишилася тільки невеличка срібна смужка сонячного променя. Шкіра Ґабріела була теплою на дотик, і Майя подумала, що їй як Арлекіну доведеться бути холодною й незворушною решту свого життя.

— Я буду поруч і допомагатиму тобі попри будь-що, — сказала вона. — Присягаюся.

Ґабріел нахилився був поцілувати її, але Майя відвернулася, побачивши, як до них наближаються дві темні постаті.

— Майє! — гукнула Віккі. — Це ти? Еліс непокоїлась і схотіла знайти вас.

Тієї ночі падав дощ. І вранці затоку вкрила густа пелена туману. Майя вдягла теплі речі, що їх вона колись купила в Лондоні: теплі вовняні брюки, темно-зелений кашеміровий светр і шкіряний плащ із підкладкою. Поснідавши в барі, вони пішли на пристань і побачили там капітана Фоулі. Він завантажував на свій тридцятип’ятифутовий рибальський човен мішки з торфом та пластикові коробки. Він пояснив, що торфом топлять піч у монастирі, а в коробках — їжа та чистий одяг. Джерелом питної води на Скелліґ Колумба є дощова вода, що потроху збирається в спеціальних резервуарах. Для пиття й приготування їжі цієї води досить, але для прання — ні.

Оскільки човен був рибальським, то він мав відкриту палубу, але на його носі була рубка для захисту від негоди. Еліс явно подобалося плисти в човні. Вона почувалася радісною та збудженою. Поки човен випливав із затоки, вона час від часу залазила в трюм, усе скрізь передивлялася. Капітан Фоулі розпалив люльку й попихкував солодким димом у їхній бік.

— Там — старий, добре відомий світ, — махнув він рукою на зелені пагорби, що лишилися позаду. — А отам... — указав він уперед, на захід.

— Кінець світу, — вставив Ґабріел.

— Саме так, хлопче. Коли святий Колумба з монахами вперше прибули на цей острів, вони примандрували до найзахіднішої точки на тодішній мапі Європи. До кінцевої зупинки на трамвайній лінії.

Не встигли вони полишити затишну бухту, як на їхній човен опустилася пелена туману. Відчуття було таким самим, як тоді, коли літак потрапляє у величезну хмару. Човен заблищав від конденсату, на антені повисли рясні краплі води. І тільки хвилі ритмічно хлюпали в борт. Еліс постояла на кормі, тримаючись за перила, а потім побігла назад до Майї. Збуджена й радісна, вона показала їй на тюленя, що плив неподалік від човна. Тюлень скидався на прилизаного мокрого собаку, що несподівано виявив на подвір’ї незнайомців.

Поступово туман став розсіюватись, і вгорі почали проглядати клаптики синього неба. Морські птахи були повсюдно: буревісники й качурки, пелікани та баклани з чорними кінчиками крил. Приблизно за годину вони проминули острів під назвою Малий Скелліґ, на якому гніздилися баклани. Їх було так багато, що чорне каміння острова виглядало живим.

А ще через годину перед ними постав із хвиль Скелліґ Колумба. Він виглядав точнісінько як на тій світлині, що її Ґабріел бачив у монастирі Тайберн: дві зубчасті вершини підводного гірського пасма. Острів заріс чагарниками та вереском, але Майя ніде не помітила монастиря чи якоїсь іншої споруди.

— А де ми зійдемо на берег?

— Не хвилюйтеся, пані. Ми підходимо зі східного боку. А на південному є невеличка бухточка.

Тримаючись подалі від скель, Фоулі підвів човен до двадцятифутового пірса зі сталевими палями. Пірс закінчувався бетонною плитою з червоно-чорним написом, який оголошував острів заповідником, забороненим для відвідин кожному, хто не мав письмового дозволу єпархії графства Керрі. Скраю плити були замкнені ворота, за якими починалися сходи, що вели догори.

Фоулі заглушив двигун. Хвилі прибили човен до пірса, і капітан накинув петлю линви на одну з металевих паль. Майя, Віккі й Еліс вибралися на бетонну плиту, а Ґабріел допоміг Фоулі розвантажити мішки й коробки. Підійшовши до воріт, Віккі торкнулася великого мідного замка.

— Ну й що тепер?

— Тут нікого немає. Мабуть, треба обійти ворота й піднятися сходами до монастиря, — сказала Майя.