Розділ 16

— Куди ми їдемо? — поцікавилась Майя.

— Як навчав мене твій батько, «спочатку розв’язуй найнагальніші проблеми». Нині лишилося дуже мало сирітських притулків, але наш друг-сикх знайшов-таки родинний притулок у Клептоні, де одна жінка бере до себе дітей.

— Для Еліс виготовлять нові документи? — спитала Майя.

— Я вже роздобув свідоцтво про народження та паспорт. Їй дали ім’я Джессіка Мой. Батьки загинули в авіакатастрофі.

Вінстон повільно пробирався крізь щільний потік автомобілів — була година пік. Через сорок хвилин нігерієць зупинив мікроавтобус біля бордюру.

— Приїхали, сер, — тихо сказав він.

Ліпа відсунув бічні двері, й усі повиходили з автобуса. Вони приїхали до району Клептон біля Гекні в північному Лондоні. Вулиця являла собою два ряди двоповерхових цегляних будинків з балконами, споруджених, вочевидь, на початку двадцятого століття. Упродовж багатьох років цей район намагався виглядати якомога респектабельніше, але зараз він явно втомився від цієї показухи. На бруківці й на тротуарі то тут, то там виднілися ковбані з брудною дощовою водою. Клаптики землі перед кожним будинком густо заросли бур’янами й були заповнені пластиковими контейнерами зі сміттям. До дерева хтось прикріпив оголошення про зниклого собаку, і від дощу літери розплакалися чорними сльозами.

Липа озирнувся. Безпосередня та явна небезпека їм не загрожувала. Він кивнув, звертаючись до Віккі:

— Візьміть дівчинку за руку.

— Її звати Еліс. — На обличчі Віккі з’явився вираз упертості. — Треба кликати її на ім’я, містере... містере Липа.

— Її ім’я не має жодного значення, мадемуазель. За п’ять хвилин вона матиме нове.

Віккі взяла Еліс за руку. В очах дівчинки з’явився страх і мовчазне запитання. Що відбувається? Чому ви так зі мною чините?

Майя відвернулася. Вони підійшли до будинку номер сімнадцять, і Липа постукав у двері. Дощова вода стікала по стіні, від чого рама дверей розбухла. Двері заклинило, і прибульці почули, як усередині лається жінка, сіпаючи ручку. Нарешті двері рвучко розчинилися, і Майя побачила перед собою жінку років шістдесяти. Вона мала товсті ноги, широкі плечі й фарбоване світле волосся з сивими корінцями. «Не схожа на дурепу, — подумала Майя. — Фальшива посмішка на розумному й хитрому обличчі».

— Заходьте, любі мої. Мене звуть Дженіс Стілвел. — Вона перевела погляд на Липу. — А ви, вочевидь, містер Карр? Ми на вас чекали. Наш приятель, пан Сінгх, сказав мені, що вам потрібен сімейний притулок.

— Саме так. — Липа витріщився на неї як детектив, котрий щойно виявив нового підозрюваного. — Можна зайти?

— Звичайно ж. А я й забула про гарні манери. От дурна! Сьогодні день був якийсь похмурий та нудний, еге ж? Заходьте, саме час попити чаю.

У будинку смерділо цигарками та сечею. Маленький худорлявий хлопчик у самій лише футболці на голе тіло сидів перед ними на сходах. Коли гості пройшли разом з місіс Стілвел до вітальні з вікном на вулицю, він зник на другому поверсі. У кутку кімнати стояв великий телевізор, по якому показували мультик про роботів. Звуку не було, але все одно хлопчик-пакистанець та маленька чорношкіра дівчинка, що сиділи на канапі, захоплено дивилися на яскраві образи на екрані.

— Це частина моїх вихованців, — пояснила місіс Стілвел. — Наразі в мене їх шестеро. Отже, ваша буде сьомою. Ґлорія потрапила до нас за рішенням суду. Ахмеда прилаштували в приватному порядку. — Господиня роздратовано сплеснула руками. — Гей ви, двоє, з вас досить. Ушивайтеся! Ви що, не бачите, що маю гостей?

Дітлахи перезирнулись і вийшли з кімнати. Місіс Стілвел усадовила Віккі й Еліс на канапу, а Майя з Липою лишилися стояти.

— Може, комусь чаю? — спитала хазяйка.