Розділ 16

Густий туман щільно огортав човен з усіх боків, і Майя почала тремтіти від холоду й сирості. Плюскіт хвиль припинився, і вони пропливли повз причал з яхтами та іншими прогулянковими суднами. Десь удалині почувся автомобільний сигнал.

— Наразі ми перебуваємо в доку Лаймгаус-Бейсін, призначеному для стоянки торговельних суден, — пояснив Макінтош. — Раніше сюди привозили всі товари й перевантажували їх гамузом на баржі. Кригу та деревину. Вугілля з Нортамбер-ленда. Колись це була пелька Лондона, що ковтала товари, які потім розходилися через канали по всьому його тілу.

Коли вони підпливли до вузького бетонного каналу, що вів до першого шлюзу, туман трохи розсіявся. Макінтош видерся драбиною на берег, зачинив дерев’яні шлюзові ворота за човном і натиснув на білий важіль. У шлюз линула вода й підняла човен до рівня, що був у каналі.

Ліворуч росли чагарники та водорості, праворуч була стежка, вимощена кам’яними плитами, котра вела до цегляного будинку із ґратчастими вікнами. Складалося враження, ніби вони прибули до стародавнього Лондона — з каретами на вулицях і непозбутньою сажею в повітрі. Пропливши під залізничним мостом, вони рушили вгору по каналу. Глибина його була невеликою, і кілька разів човен шкрябав днищем по піску та гальці. Кожні двадцять хвилин вони зупинялися біля чергового шлюзу, щоб піднятися на вищий рівень. Човен рухався повільно, розсікаючи своїм носом густі водорості.

Близько шостої вечора вони пропливли останнім каналом і наблизились до Кемден-тауна. Колись занедбаний мікрорайон перетворився на осередок невеличких ресторанчиків, мистецьких галерей та недільних вуличних базарів. Нарешті Макінтош причалив і допоміг перенести на берег рюкзаки з жіночим збіжжям. Віккі ще в Нью-Йорку придбала одяг для Еліс і запхала все манаття в рожевий рюкзак із зображенням єдинорога.

— Прямуйте по дорозі й виглядайте африканця на ім’я Вінстон, — сказав Макінтош. — Він відвезе вас, куди скажете.

Майя повела за собою Віккі й Еліс брукованою стежиною до дороги, що перетинала район Кемден. На тротуарі було видряпано арлекінську лютню з маленькою стрілкою, що вказувала на північ.

Пройшовши по тротуару приблизно сотню ярдів, вони натрапили на білий мікроавтобус із намальованим на боці ромбоподібним переплетеним мереживом. З нього вийшов молодий круглощокий нігерієць і відсунув бічні двері.

— Доброго вечора, шановні пані, мене звуть Вінстон Абоса. Я — ваш водій та проводир. Радий вітати вас у нас у Британії.

Жінки забралися всередину й повсідалися на металевих лавах, прикріплених по боках мікроавтобуса. Від двох передніх сидінь їх відокремлювала металева решітка. Вінстон проїхав вузькими вуличками Кемдену, раз у раз звертаючи то праворуч, то ліворуч. Нарешті автобус зупинився й бічні двері рвучко розчахнулися. Усередину зазирнув голомозий чоловік з великим широким носом.

Це був Липа.

Арлекін-француз був одягнений у довгий чорний плащ та чорні брюки. На його плечі висів футляр з мечем. Липа завжди нагадував Майї легіонера-іноземця, байдужого до всього, крім друзів та війни.

— Добрий вечір, Майє, — привітався Липа. — Добре, що ти й досі жива. — Він посміхнувся так, наче її здатність виживати була сама по собі витонченим жартом із царини чорного гумору. — Радий тебе бачити.

— Ти знайшов Ґабріела?

— Поки що ні. Але я певен, що Табула його теж не знайшли. — Липа сів на лаву позаду водія й просунув йому крізь решітку невеличкий аркуш паперу. — Вітаю, містере Абоса. Відвезіть нас, будь ласка, за вказаною тут адресою.

Вінстон з’їхав з тротуару й рушив через Лондон на північ. Поклавши свої великі руки на коліна, Липа уважно оглянув решту пасажирів.

— Наскільки я розумію, ви — мадемуазель Фрезер?

— Так, — трохи перелякано відповіла Віккі.

Липа зиркнув на Еліс Чен так, наче вона була якимось пластмасовим манекеном, вивантаженим з вузького човна.

— А це — дівчинка з Нової Гармонії?