Розділ «6. Адміністративна реформа в Японії»

Структурні перетворення охопили всі сфери життєдіяльності країни, але їх стрижнем постійно залишалася адміністративна реформа, яка грунтується на ідеї "малого та ефективного" уряду.

У 2006 р. з ініціативи Кабінету Прем'єр-міністра Коїдзумі парламент Японії прийняв ряд нових законів, які гарантували продовження структурних реформ у заданому напрямі в наступні роки. Таким був, перш за все, Закон про просування адміністративної реформи, який визначив такі завдання:

- подальше скорочення державних функцій і дерегулювання;

- реорганізація кредитно-фінансових установ, які ше зберігаються у віданні держави, шляхом їх злиття або приватизації;

- новий, з точки зору скорочення державних витрат, перегляд тих державних установ, які лише нещодавно перетворені на самостійні адміністративні юридичні особи (незалежні корпорації);

- скорочення державного майна;

- реформа загальних кадрових витрат держави, у тому числі за рахунок скорочення чисельності службовців держави і органів місцевого самоврядування;

- реформа системи державної служби.

Здійснення цих завдань було розраховане на п'ять років. Засновувався Штаб просування адміністративної реформи на чолі з Прем'єр-міністром і з участю в ньому керівників урядових відомств.

Основними принципами дерегулювання були:

- відмова від державного регулювання економіки у всіх сферах, де відсутня необхідність подібного регулювання;

- соціальне регулювання в сферах охорони навколишнього середовища і безпеки повинно бути мінімальним;

- в разі якщо виникне необхідність державного регулювання, перевага буде віддаватися ex post (лат. "фактичний") регулювання за допомогою адміністративного або судового контролю, а не ex ante (лат. "передбачуваний") регулювання, що проводиться за допомогою адміністративного керівництва або за допомогою надання відповідних прав приватної стороні.

Японський бізнес-істеблішмент, включаючи Федерацію економічних організацій Кейданрен (Keidanren), діяв дуже злагоджено і чинив активний тиск на уряд країни з метою якнайшвидшого початку процесів дерегулювання. Іншим джерелом тиску стали закордонні держави, зокрема Сполучені Штати Америки, уряд яких наполягав на використанні адміністративного керівництва в якості нетарифного бар'єру у зовнішній торгівлі, а також на те, що дерегулювання необхідно для забезпечення рівних можливостей іноземному бізнесу на території Японії. У свою чергу, споживачі на японському ринку часто наполягали на посиленні регулювання з боку держави в таких сферах, як безпека, охорона навколишнього середовища і споживчий ринок.

Необхідно відзначити ще один фактор - внесення змін і доповнень до Закону "Про Кабінет міністрів" (Найкаку-Хо), який був прийнятий в 2001 р. поряд з іншими законами, присвяченими реформуванню організаційної структури національного уряду (Сюо Сосьо Кайкаку). Кабінет міністрів був послідовним прихильником дерегулювання і активно протистояв запереченням з боку бюрократичного апарату. Зміни та доповнення, внесені до Закону про Кабінет міністрів, значно розширили коло повноважень Кабінету, що, в свою чергу, стало поштовхом для більш активного проведення реформи.

Важливо відзначити прийняття Закону "Про особливі зони структурних реформ, метою якого було пом'якшення або скасування регламентації по окремих позиціях і на обмежених територіях. На сьогоднішній день створено більше півтисячі "особливих зон структурних реформ", що дозволяє говорити про поширення цієї ініціативи по всій країні.

Таким чином, можна сказати, що в Японії з метою дерегулювання проведена велика робота з перегляду, скасування або зменшення державної регламентації, що ставлять під контроль підприємницьку діяльність. Пройдено шлях від "пом'якшення регулювання" до визнання необхідності переходу до комплексної "реформи регулювання".

Іншим законом, покликаним на основі впровадження конкуренції забезпечити приватному сектору доступ до вельми обширного ринку послуг, які раніше надавалися різними установами та підприємствами держави і органами місцевого самоврядування, став Закон про реформу громадських послуг. Важливим кроком у проведенні адміністративної реформи стало прийняття в грудні 1993 р. одного із найважливіших адміністративних законів - Закону про адміністративні процедури. Він складався з трьох великих частин (процедура подачі заяв та звернень (Сінсі ні Тайсуру Собун); змагальний процес (Фу-Рієки-Собун); принципи та процесуальний контроль за системою адміністративного управління. Крім того, був прийнятий цілий ряд нових адміністративних законів, з яких можна виділити найбільш значущі:

1. Закон про поширення інформації (the Information Disclosure Law) від 1999 p., закріпив право на поширення інформації, що знаходиться у віданні Уряду. Прийняття Закону про поширення інформації підвищило відповідальність Уряду за свої дії.