Розділ «Тема 10. Адміністративне право Китайської Народної Республіки»

Китай - культурний регіон і стародавня цивілізація Східної Азії. Китай належить до прадавніх цивілізацій, увібрала у себе велику кількість держав та культур упродовж 6 тис. років. Громадянська війна у Китаї по закінченню Другої світової війни спричинила поділ цього регіону на дві держави, котрі продовжують вживати у своїй назві слово "Китай". Це - Китайська Народна республіка (КНР), яка володіє материковим Китаєм, та Республіка Китай, яка контролює острів Тайвань та прилеглі до нього острови.

Площа сухопутної території Китаю складає 9,6 млн км. Китай також займає величезні морські простори. Узбережжя Китаю на сході та південному сході омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів.

Населення Китаю (КНР і Республіки Китай) складає понад 1,3 млрд чоловік. Це одна п'ята частина усього населення Землі. Хоча у КНР існує більше 100 етносів, комуністичний уряд визнає лише 56. Найбільшою етнічною групою Китаю є ханьці (власне китайці) - 91,9%. Вона неоднорідна і поділяється на ряд етнографічних груп, більшість з яких - це колишні самодостатні етноси, асимільовані китайця миханьцями.

Завдяки "культурній революції" 59% населення КНР (767 млн чоловік) називають себе атеїстами. Однак для значної групи материкових китайців релігія відіграє дуже важливу роль, особливо буддизм, даосизм і конфуціанство. На відміну від КНР, більша частина населення Тайванського Китаю вважає релігію необхідною складовою власного життя. 93% сповідують буддизм, даосизм і конфуціанство, 4,5% - християнство різних течій і 2,5% - іслам, іудаїзм та інші вірування.

1. Державний устрій та форма правління КНР

1.1. Політична система КНР

Політична (у тому числі й державна) влада в Китаї здійснюється через ряд політичних інститутів і відносин, які характеризуються як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему Китаю. Інститути - це структурна характеристика політичної системи, а норми відносин - функціональна. Велике значення в політичній системі КНР мають основні політичні, точніше, організаційно-політичні інститути - соціалістична держава, Комуністична партія Китаю, демократичні партії, Народна політична консультативна рада, громадські організації та об'єднання, засоби масової інформації. Ці інститути створюють основу політичної системи КНР - механізми здійснення влади. До політичної системи КНР також включаються політичний режим, ідеологія - марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзедуна, релігійні общини та церква, а також право як регулятор суспільних відносин. Важливим інститутом політичної системи Китаю є Комуністична партія Китаю. У Конституції зазначається особлива роль КПК в історії країни: перемога в революції та успіхи в будівництві соціалізму в минулому та майбутньому пов'язуються з її керівництвом. У Статуті Комуністичної партії Китаю, прийнятому на її XII з'їзді 1982 р., КПК називається "керівним ядром справи соціалізму в Китаї". Статус Комуністичної партії як єдиної керівної та правлячої партії закріплено Конституцією Китаю. Хоча в Китаї, крім КПК, існують ще вісім демократичних політичних партій, в юридичній літературі її характеризують як однопартійну країну, тому що тільки Комуністичній партії надано статус практично державної партії. Демократичні партії входять до політичної системи в рамках "Єдиного патріотичного фронту" Китаю. Існування цих партій дає підстави стверджувати, що в країні мають місце багатопартійність, багатопартійне співробітництво під керівництвом КПК, що являють собою "особливість та перевагу політичної системи Китаю". На сьогодні в КНР існують і функціонують такі демократичні партії: Революційний комітет гоміндану Китаю (заснований 1948 р.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 р.); Китайська асоціація демократичного національного будівництва (1945 р.); Селянсько-робітнича демократична партія Китаю (1930 р.); "Партія Чжігундан" ("Прагнення до справедливості") (1947 р.); "Товариство 3-го вересня" (1945 р.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 р.). Керівна роль КПК щодо цих партій є безспірною, що закріплено в їх статутах. Усі демократичні партії існують і функціонують у рамках Конституції КНР. Якщо КПК у цілому визначає внутрішньо- та зовнішньополітичний курс країни, то демократичні партії відіграють роль порадників і консультантів. Наявність у Китаї цих нечисленних порівняно з КПК партій - це позитивний чинник і в політичному, і в економічному відношенні. Наступним політичним інститутом у політичній системі Китаю є закріплений Конституцією "широкий патріотичний Єдиний фронт", керований Комуністичною партією. До його складу входять усі політичні партії та громадські організації країни. До політичних інститутів, що складають кістяк політичної системи Китаю, належать засоби масової інформації (ЗМІ). Слід нагадати, що в Китаї вони являють собою об'єкт державної власності, не мають прав юридичної особи та фінансуються з коштів державного бюджету. Держава (точніше КПК в особі її центральних і місцевих партійних органів) здійснює контроль за радіомовленням і телебаченням та іншими засобами масової інформації. Тому засоби масової інформації Китаю не можна назвати вільними. Розглядаючи політичну систему, слід пам'ятати, що в КНР чітко провадяться у життя ідеї марксизму-ленінізму, Мао Цзедуна без будь-яких намагань до реформування (політичної системи). У той самий час у країні результативно провадяться глибокі економічні реформи, що загалом визначає принцип будівництва соціалізму в країні "з китайською специфікою".

1.2. Правова система КНР

Правова система Китаю - одна з найстаріших у світі. Держава і право виникли в Китаї у II тисячолітті до н. е. і протягом значного періоду розвивалися під сильним впливом філософських вчень даосизму, конфуціанства й легізму. Оскільки повага до спадщини предків, їх традицій розглядається як одна з вищих соціальних цінностей, без врахування впливу цих філософських вчень неможливо зрозуміти правову систему, що сформувалася в Китаї.

Засновником даосизму вважається давньокитайський філософ Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Його погляди, викладені в роботі "Канон про дао і де", вплинули на розвиток політичної і правової думки Китаю. Центральним поняттям його роботи було "дао", що означало закони розвитку людини і природи. Людина не повинна прагнути до активності, до зміни навколишнього світу, у тому числі й у державно-правовій сфері, бо це порушує гармонію "дао": "Коли ростуть закони й накази - збільшується число злодіїв і розбійників". Лао-цзи проповідував ідею рівності всіх людей перед "дао" поза залежністю від соціального стану й багатства. Ще більш істотний вплив на розвиток Китаю зробило вчення Конфуція (551-479 pp. до н. е.). У його працях "Розмови та судження", "Записки про обряди" та інших пропонується відмінна від даосизму концепція суспільства і права. Конфуцій наполягав, що гуманність - "жень" найбільш ціннісна якість особистості. На основі цього почуття люди повинні будувати свої відносини і дотримуватися правил "лі". Але, на відміну від даосизму, конфуціанство проголошує природним станом соціальну нерівність - поділ суспільства на певні групи. Кожна така група має свій комплекс правил "лі", за якими і повинна йти. Покарання за злочин так само залежить від соціального статусу особи. З недовірою Конфуцій ставився до ідеї регулювання суспільних відносин за допомогою законів: "Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилятися і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться". Не вітало конфуціанство й судового захисту суб'єктивних прав громадян. Відповідно до етичних уявлень вважалося, що коли будь-який інтерес людини й було порушено, то це, однак, не дає їй морального права відразу звертатися до суду. Добропорядний громадянин повинен самостійно спробувати врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу й часткового відмовлення від своїх вимог. Той, хто звертався до суду або привселюдно обвинувачував іншого, вважався невихованою людиною, позбавленою скромності й готовності піти на злагоду заради громадського спокою. Конфуціанство стало панівним вченням у І ст. і відігравало роль офіційної ідеології Китаю аж до початку XX ст.

Ще одна філософська течія - лепети - виникла в Китаї в II ст. до н. е. У своєму ставленні до права їх концепція була прямо протилежною конфуціанству. Так, якщо Конфуцій виступав за саморегулювання суспільства за допомогою неписаних норм "лі", то лепети наполягали на упорядкуванні суспільних відносин за допомогою законодавчої діяльності держави: "Порядок і сила створюються законом". Закони, на їх думку, повинні застосовуватися до всіх незалежно від соціального статусу й багатства: "Якщо правити державою на підставі закону, то застосовувати його до всіх". Якщо громадяни не дотримуються законів, до них необхідно вживати жорсткі, але справедливі санкції. Однак погляди лепетів були далекими для більшості людей, тому їх вчення й не стало панівним у Китаї.

Під впливом цих концепцій сформувалася правова система Китаю, багато рис якої відрізняють її від інших, насамперед систем західних держав. Протягом століть у Китаї, за визначенням Р. Давида, існувало "суспільство без права", засноване більше на традиціях, аніж на законі.

Однак цей висновок вимагає уточнення. Не зовсім точно вести мову про те, що права в Китаї не було, оскільки будь-яке високорозвинене суспільство, яке досягло державності, не може без нього існувати. Але в якій формі воно існувало? На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали провідну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у Китаї цю роль виконувало суспільство. Саме звичаєве право, засноване на традиціях і морально-етичних нормах китайської громади, становило підґрунтя правового регулювання в Китаї. Забезпечувалися ці норми теж здебільшого не за допомогою державних структур, у тому числі судів, а за допомогою суспільних структур і соціального тиску на правопорушників.

Фактичне відсторонення державних структур від правової регламентації суспільних відносин мало свої наслідки. Китай протягом століть жив, не знаючи організованих юридичних професій. Судовий процес здійснювали адміністратори, які складали для заняття посад іспити, що мали літературний нахил. Вони не знали права й керувалися порадами своїх чиновників, які належали до спадкової касти. Людей, обізнаних на законі, особливо не брали до уваги, а якщо й радилися з ними, то таємно. Не існувало юридичної доктрини, і в історії Китаю немає жодного знаного юриста, який залишив би в ній слід.

Однак держава не відмовилася цілком від правового регулювання суспільних відносин. Ще до об'єднання Китаю в єдину імперію була створена низка законодавчих актів, зокрема кодексів. Найдавніший кодекс, що зберігся з тих часів, був складений у 652 р., пізніше - ще ряд законодавчих актів. Що стосується специфіки цих кодексів, то вони містили переважно норми кримінального й адміністративного права. Питань цивільного права вони торкалися лише у зв'язку з кримінальними чи адміністративними санкціями за їх порушення. Як зазначає Ц. Інако, Китай не створив системи приватного права, як це було в римському праві. Тут закони являли собою лише засіб і знаряддя правління і не діяли в сільських громадах, де застосовувалося звичаєве право, що передавалося з покоління в покоління з найдавніших часів.

Судова система країни теж розглядала переважно справи, пов'язані з кримінальним та адміністративним правом. Якщо людина хотіла захистити в суді цивільно-правовий інтерес, вона мала довести, що за порушення її права встановлено кримінальну відповідальність. Через те що суди були некомпетентні, корумповані й бюрократизовані, люди уникали звертатися до них. Переважна більшість спорів вирішувалася за допомогою примирливих процедур за посередництвом шанованих членів суспільства на підставі норм звичаєвого права, що формувалися століттями.

За останньої, Цинської, династії (1644-1911) Китай мав два систематизованих зводи законів, один із яких стосувався державного й адміністративного права, другий - кримінального, цивільного, сімейного. Перший звід містив детальні приписи щодо функцій усіх урядових закладів, другий вказував на види покарань та обставини, за яких вони можуть бути пом'якшені, склади злочинів і способи вирішення цивільних суперечок, причому кожен розділ був пов'язаний з діяльністю одного з міністерств. Багато положень цього кодексу діяли до 1931 р. Шлюбно-сімейні, спадкові, торговельні й інші відносини регулювало звичаєве право, для якого була характерна надзвичайна різноманітність (партикуляризм).

Правова система країни почала змінюватися після революції 1911 р., в результаті якої була прийнята перша Конституція, що проголосила Китай республікою. Процес модернізації традиційного права розпочався зі створення сучасних кодексів. У 1912 р. було прийнято перше Карне уложення, перейменоване в 1928 р. в Кримінальний кодекс. У 1929-1931 рр. набрав чинності Цивільний кодекс, що об'єднував цивільне й торговельне право. У 1930 р. в Китаї прийняли Земельний кодекс, а в 1932 р. - Цивільний процесуальний кодекс. Таким чином відбулася якісна зміна законодавства Китаю, що знайшла своє вираження в систематизації та кодификації його основних галузей на грунті романо-германського права.

Однак, як наголошують дослідники, прийняття кодексів аж ніяк не означало, що автоматично зміняться реальні суспільні відносини. За їх фасадом продовжували існувати традиційні поняття, і, за деякими винятками, саме вони переважали в реальній дійсності. Праці кількох правників, які хотіли вестернізації своєї країни, не могли враз перекреслити китайське мислення і протягом кількох років поширити серед юристів і китайського населення романську концепцію права, що розроблялася понад тисячоліття юристами Заходу. Кодекси й закони застосовувалися в Китаї тільки тією мірою, якою вони відповідали народному розумінню справедливості. Практика ігнорувала закони, як тільки вони порушували традицію. До суду не зверталися тому, що люди не знали своїх прав або не хотіли бути несхваленими суспільством. Суспільні відносини, таким чином, практично регулювалися так само, як і колись. Навіть у виняткових випадках, коли люди зверталися до судів, часто виходило так, що китайські судді виносили рішення за стандартами конфуціанства, замість того щоб застосовувати норми писаного права. Внаслідок прийняття нових кодексів збільшилася кількість судових процесів, що здавалося китайцям ознакою занепаду.