Розділ «Тема 15. Адміністративно-правове регулювання діяльності поліцейських органів у зарубіжних країнах»

Органи поліції зарубіжних країн у XXI ст. стали об'єктом інтенсивних адміністративних системно-структурних перетворень, узагальнення та розгляд яких ще недостатньою мірою є предметом порівняльного наукового аналізу. Справжнє реформування поліції зарубіжних країн обумовлено специфічною особливістю поліцейської роботи; забезпечення безпеки суспільства, підтримка правопорядку в державі, боротьба з новими загрозами суспільству, орієнтація на взаємодію з громадянами та громадськими інститутами тощо.

Органи поліції з найдавніших часів є основним елементом механізму безпеки будь-якої держави, основою поліцейської системи; постійно реформуючись і вдосконалюючись, вони змінюються відповідно завданням сучасного суспільства. Поліція і її діяльність є складним, історично мінливих державно-правовим і соціальним інститутом. Сутність поліцейської діяльності визначається формою устрою державної влади, завданнями, що стоять перед конкретною державою і політичним режимом. Поліцейська діяльність у сучасній демократичній державі визначається двома основними моделями її організації: континентально-європейською та англосаксонською.

1. Історико-правовий генезис розвитку функцій поліцейської діяльності в зарубіжних країнах

2. Основні принципи діяльності поліції зарубіжних країн

Однією з тенденцій сучасного розвитку права європейських країн є виокремлення поліцейського права як окремої галузі або ж підгалузі (залежно від особливостей національної правової системи і традицій державотворення). Аналіз феномена поліцейського права об'єктивно зумовлює необхідність з'ясування правового статусу поліції, діяльність якої в демократичній державі має ґрунтуватися на законодавчо визначених правових принципах.

Відомий російський поліцеїст К. С. Бєльський запропонував нове доктринальне тлумачення природи правових принципів поліцейської діяльності як особливого виду державно-управлінської діяльності, спрямованої на охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та пов'язаної із застосуванням державного примусу.

Принципи поліцейської діяльності ним узагальнено визначаються як основні положення, якими керуються відповідні органи та посадові особи у розв'язанні визначених перед ними завдань. Дослідник акцентує увагу на тому, що принципи поліцейської діяльності охоплюють об'єктивно сформовані закономірності, традиції, правові норми та етичні правила, які поступово усталилися у сфері поліцейської діяльності й покликані забезпечувати стабільність та ефективність функціонування поліцейського апарату. Автор цілком обгрунтовано наголошує на доцільності ширшого тлумачення правових принципів поліцейської діяльності та необхідності коригування вузьконормативного (позитивістського) розуміння.

Це важливо в умовах існування небезпечних тенденцій розвитку інституту поліції, на які звертає увагу інший відомий російський дослідник А. В. Гебанов, а саме: превалювання у доктринах і правозастосовній практиці поліції сучасних країн прагматичних інтересів держави, що іноді не кореспондуються з принципами класичної демократії; розширення юрисдикційних повноважень поліції та централізація управління нею; консервативність персоналу поліції, наділеного широкими владними повноваженнями, що мають дискреційний характер, тощо.

Вищевикладене дає підстави визначити правові принципи організації та діяльності поліції як основні ідеї (положення), що мають характер безумовних вимог, закріплюються безпосередньо у законодавчих актах або ж випливають зі змісту конкретних правових норм та є керівними началами для органів і посадових осіб, уповноважених на охорону громадського порядку і забезпечення громадської безпеки.

Як свідчить практика сучасних зарубіжних країн, правові принципи організації та діяльності поліції закріплено в конституціях, законах про поліцію (міліцію, органи внутрішніх справ) та інших нормативно-правових актах, що слугують правовою основою її діяльності.

Особливістю західноєвропейської правової доктрини є відсутність традиції чіткої артикуляції у спеціальних законах правових принципів функціонування окремих органів виконавчої влади. Досить показовим у цьому відношенні є поліцейське законодавство німецьких федеральних земель, до виключної компетенції яких віднесено організаційно-правове забезпечення діяльності поліції. У законах про поліцію (повноваження поліції) суб'єктів німецької федерації про правові принципи її діяльності безпосередньо не йдеться, оскільки ця проблема вирішується на рівні земельних і федеральної конституцій. Характерно, що правові принципи формулюються в руслі ліберальної правової парадигми, що визнає фундаментальні права людини загальноцивілізаційною цінністю, а правовим началом у концентрованому вигляді - природні невідчужувані права людини.

Право не ототожнюється із законом, а справедливість розглядається як властивість права, виражена у рівному юридичному масштабі поведінки та пропорційності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню.

У законодавстві західноєвропейських держав виключна увага приділяється обґрунтуванню необхідності дотримання органами влади принципу верховенства права, що передбачає виокремлення двох суб'єктів права: народу (має первинні, природні, суверенні права) та держави (має щодо народу похідну, функціональну правосуб'єктність). Держава не створює і не змінює право, вона лише надає йому формальної означеності.

Держава зобов'язана створити належні умови для реалізації права і встановити відповідальність за порушення його норм. Феномен верховенства права розглядається в контексті дотримання певних гносеологічних позицій щодо права, а саме: повинно існувати розрізнення права і закону; право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен, пов'язаний із такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; право має розглядатися у нерозривному зв'язку з правами людини. Закони не можуть бути прийняті суто імперативним шляхом, тобто актом виявлення людської волі, - вони мають бути відкриті розумом свідомої людини або суспільства загалом. Суспільство спочатку програмує власні закони, після чого ці самі закони за допомогою цілої низки механізмів програмують себе. Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини й інтересів не певних прошарків населення, а всього народу, також вони повинні бути легітимовані суспільством. Верховенство права є основоположним принципом права, що виражає ідею примату права над державою та пріоритету природних прав людини в суспільстві, набуває прояву у верховенстві конституції та правових законів. Його, передусім, слід трактувати як верховенство основних прав людини у теорії та практиці. Проявом реалізації принципу верховенства права в сучасному світі є "пов'язаність" та "обмеження" діяльності всіх гілок влади основними правами людини. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність - зокрема в закони, які мають бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Принципи діяльності поліції в західних країнах можуть фіксуватися у підзаконних актах і статутних документах. Наприклад, у Статуті лондонської муніципальної поліції Скотленд-Ярду визначено шість основоположних принципів діяльності з обслуговування населення, а саме: визначення рівня стандартів обслуговування та їх публікація; інформація та гласність; вибір і консультація; допомога та ввічливість; виправлення помилок; оптимальне обслуговування у межах витрачених коштів.

У законодавстві окремих держав Центральної та Південно-Східної Європи формально визначаються правові принципи діяльності поліції. Так, у пунктах 1, 2 розділу 2 Закону Республіки Угорщина "Про поліцію" від 29 березня 1994 р. йдеться про принципи поваги і захисту людської гідності, взаємодії з державними та муніципальними органами влади, громадськими організаціями і окремими громадянами, поза партійності, взаємності (співпраці) з іноземними та міжнародними органами правопорядку. Статтею 4 Закону Республіки Болгарія "Про Міністерство внутрішніх справ" від 19 грудня 1997 р. прямо передбачено, що підпорядковані Міністерству національні служби (включаючи й поліцію) повинні будувати свою діяльність на принципах законності, поваги до прав і свобод громадян та їхньої гідності, централізму в організації та управлінні, публічності, конспірації, поєднанні гласних і негласних методів і засобів у визначених законом випадках, співпраці з громадянами.

У законодавстві більшості пострадянських держав у визначенні правових принципів діяльності поліції (міліції) спостерігається спорідненість концептуальних підходів, що зумовлено поступальністю щодо радянського права. У праві сучасних пострадянських держав як основоположні засади організації та діяльності поліції (міліції) визначено такі принципи: законності, гуманізму, поваги до особи, гласності (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан); взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями та населенням (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова); соціальної справедливості, поза партійності (Україна); єдиноначальства (Азербайджан, Казахстан); єдиноначальства та централізованого керівництва (Вірменія); єдності системи органів внутрішніх справ (Казахстан).

Специфіка поліції як системи державних воєнізованих органів (формувань) виконавчої влади, уповноважених на застосування засобів безпосереднього примусу та здійснення адміністративної юрисдикції з метою охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, протидії скоєнню протиправних діянь і надання допомоги фізичним та юридичним особам в усуненні наявних небезпек (загроз) об'єктивно зумовлює необхідність класифікації правових принципів її організації та діяльності. У сучасній теорії правових принципів відсутній уніфікований підхід до їх класифікації. Окремі фахівці наголошують на необхідності поділу правових принципів на загальносоціальні (поширюють свою дію на суспільство загалом, є предметом правового впливу) та спеціально-юридичні (властиві лише праву як особливому регулятору людської поведінки). Інші поділяють їх на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, етичні, релігійні та спеціально-юридичні (залежно від характеру) або на загальні, міжгалузеві та галузеві (залежно від їх поширення).

Принципи як основоположні ідеї є відбитком найважливіших сторін практичної діяльності суб'єктів суспільних відносин. Вони не можуть бути довільними конструкціями людського розуму, оскільки за своєю природою є виразом об'єктивних соціальних закономірностей. Принципи різняться не лише своїм змістом, а й глибиною, ступенем охоплення правової матерії.