Розділ «Тема 17. Зарубіжне адміністративно-правове забезпечення протидії відмиванню коштів»

Адміністративно-правові підходи до вирішення актуальних проблем запобігання відмиванню коштів безумовно, мають національну специфіку і не можуть бути повністю однаковими, особливо в країнах із різними моделями економіки і з різними правовими традиціями. Однак як для українського законодавця, так і для української правової науки було б корисним вивчення досвіду світової законотворчості та правозастосування у сфері боротьби з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом.

Створення ефективної законодавчої бази з метою запобігання та протидії легалізації кримінальних капіталів є одним із найактуальніших завдань, що стоять перед органами законодавчої та виконавчої влади, а також системою правосуддя багатьох країн світу. На сьогодні нормативні акти світового співтовариства й особливо економічно розвинутих країн набули рис системності та взаємопов'язаності.

1. Основні джерела адміністративно-правового нормотворення у сфері протидії відмиванню коштів: становлення та поширення на національне законодавство

2. Сучасні світові тенденції розвитку адміністративно-правового забезпечення протидії відмиванню коштів

Єдність законодавчих тенденцій зовсім не означає одночасність їхнього втілення в життя в різних країнах. Обсяг і якісний рівень прийнятих на сьогодні рішень у досліджуваній сфері в різних країнах неоднаковий. Це обумовлено багатьма причинами політичного та економічного характеру. Зазначені розходження надають можливість здійснити порівняльно-правовий аналіз національних підходів адміністративно-правового регулювання у сфері запобігання відмиванню коштів. З метою найбільш продуктивного аналізу законодавчих підходів розглядаються як країни з найбільш яскраво вираженою тенденцією посилення державного контролю в зазначеній сфері, так і країни, де розвиток антилегалізаційного законодавства пов'язаний зі значними складнощами з огляду на низку економічних причин.

Сполучені Штати Америки

Країни Європейського Союзу

У рамках Європейського Союзу (ЄС) проводиться значна робота з гармонізації законодавства у сфері протидії відмиванню коштів. Країни ЄС зобов'язалися привести свої законодавства у відповідність до прийнятих законодавчими і виконавчими органами нормативних актів і рекомендацій.

Франція

Німеччина

Німеччина належить до держав із найбільш розвинутим правовим механізмом впливу на всі елементи економічної злочинності. Право Німеччини у сфері боротьби з легалізацією кримінальних капіталів формується під впливом як відповідних норм глобального рівня, так і підходів, вироблених Європейським Співтовариством. Німеччина є державою, що приєдналася до Віденської конвенції ООН 1988 р., а також є учасником Конвенції Ради Європи 1990 р. На основі принципів, визначених у цих документах, і сформувалось німецьке "антилегалізаційне" законодавство. Водночас, у німецькому праві існують певні особливості, що дозволяють приєднати її до тієї нечисленної категорії держав, у яких національне законодавство більш суворо, ніж це запропоновано міжнародно-правовими актами, вирішує юридичні питання в досліджуваній сфері.

Організація ідентифікації клієнтів фінансових установ і обліку фінансових операцій у Німеччині врегульовані Законом "Про виявлення доходів від тяжких злочинних діянь" від 25 жовтня 1993 р. Так, згідно із ст. 2 даного Закону кожна кредитно-фінансова установа зобов'язана ідентифікувати своїх клієнтів, якщо сума угоди досягає граничної суми. При цьому в ч. 2 ст. 2 зазначено, що обов'язок ідентифікації має місце також у тому випадку, коли здійснюється кілька операцій із невеликими сумами, які сукупно сягають граничного рівня, і фактичні дані свідчать про взаємозв'язок цих угод.

Оцінюючи сучасне німецьке законодавство у сфері боротьби з легалізацією злочинних доходів, слід зазначити його систематичність, внутрішній взаємозв'язок і логічність. Попри те, що з моменту прийняття проаналізованих нормативних актів пройшло не так багато часу, вражає база наукових досліджень у даній сфері, а також обґрунтовані рішення. Загалом норми німецького законодавства щодо боротьби з відмиванням коштів і результати правозастосовчої практики, безперечно, могли б стати зразком для багатьох країн світу, що прагнуть розпочати ефективні кроки в досліджуваній сфері.

Австрія

Швейцарія

Швейцарське законодавство щодо протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, відрізняється активною участю приватного сектора. Саморегулюючий режим швейцарських фінансових інститутів є середовищем формування швейцарського законодавства щодо протидії легалізації доходів.

Особлива увага до фінансового законодавства цієї країни обумовлена, насамперед, історично сформованою роллю швейцарських кредитно-фінансових інститутів як світових банкірів. Упродовж багатьох років надійність швейцарських банків і правила збереження найсуворішої банківської таємниці були бездоганні. Проте останнім часом ця ситуація під впливом США та інших країн світового співтовариства почала поступово змінюватися.

Перша реакція на можливі зловживання швейцарських фінансових інститутів із метою легалізації доходів сумнівного походження проявилась у 1977 p., коли швейцарські банки, Швейцарський банківський союз і Швейцарський національний банк підписали кодекс поведінки при прийманні внесків і використанні банківської таємниці (Convention relative a l'obligation de diligence des banques lors de l'acceptation des fonds et a l'usage du secret bancair (CDB)). Відповідно до варіанта CDB 1977 p. швейцарські банки повинні утримуватися від проведення операцій, якщо вони порушують цілі CDB, наприклад, якщо відомо, що капітали отримані кримінальним шляхом. Однак такі заходи протидії відмиванню коштів не знайшли свого відображення в наступних варіантах 1982, 1987 і 1992 pp. Ці зміни базувались на тому, що швейцарське кримінальне законодавство вже дозволяло використання штрафів як інструмент протидії відмиванню коштів, але це положення дебатувалось щонайменше до 1990 р.2 До того ж, якщо початковий варіант Кодексу зобов'язував фінансові інститути перевіряти походження капіталів, то з 1982 р. правила зобов'язували лише їхню ідентифікацію. Таким чином, тільки шляхом вимоги ідентифікації Кодекс міг потенційно перешкоджати легалізації капіталів. Саме тому поза дією закону лишились анонімні банківські рахунки, але це не стосувалось номерних рахунків у банку, власники яких були відомі правлінню банку.

Слід зазначити, що така ексклюзивна особливість ідентифікації клієнтів суперечила суворим швейцарським правилам про збереження банківської таємниці, зокрема ст. 47 швейцарського Акта про банківську таємницю (Swiss Banking Secrecy Act), що до прийняття спеціального швейцарського Закону в сфері протидії відмиванню коштів (Swiss Money Laundering Act) від 10 жовтня 1997 p. забороняли банкам розкривати за власною ініціативою будь-яку інформацію про їхніх клієнтів4.