Розділ 22 Марія

Марія

Минули іще роки. Нашу землю потрясали постійні війни і міжусобиці. Іван гинув. Я хоронила його і виховувала наших дітей, ставила їх на ноги. Робила це з великим завзяттям, не покладаючи рук та не забуваючи просити у Господа його ласки й заступництва. Назад не озиралася ніколи, рвалася все вперед, намагаючись зловити за хвіст свою птицю щастя і вирвати свого коханого чоловіка із тенет смерті. Тоді ангели знову ставили мене на сам початок дороги – і я йшла.

Часи настали трохи спокійніші. Польська корона взяла під свою руку наші землі, тож був сякий-такий мир. Саме його, миру, я хотіла найбільше: він давав мені надію.

Наближався Великдень. Люди, земля і вся природа видихнули з полегшенням на повні груди, позбувшись снігу, льоду й зимової сірості. Небо враз зависочіло, ожило лелечими ключами.

Я, як і кожна добра господиня, поприбирала в хаті, а тоді заходилася місити тісто на паску. Іван обійшов господарство, тепер же сидів на лаві і робив разом із малим Івасиком писаночки. Синочок виріс, мав Іванову статуру і мої очі. Я на Великдень вишила їм обом сорочки, тож тепер вони на радощах одягли їх: малювати писанки для них було справжнім святом. Вишивала я в особливий спосіб, якого навчила мене ще моя бабуня, цей спосіб вишивання так згодом і почав зватися – городоцький шов.[3]

Я тихцем поглядала на старання моїх мужчин, посміхалася – вони ж не зважали на мене. Особливо пильним був наш синочок. Його голівка стирчала з-за скрині, а оченята бігали, супроводжуючи кожен рух мого чоловіка. Іван бачив таку пильність, тому кожну свою дію супроводжував детальною розповіддю, що він саме робить і для чого.

– Зараз візьмемо цибульку і будемо терти по яйку, аби воно набуло отакого кольору, бачиш? Робимо це старанно й уважно, аби наша писаночка вийшла гарною. Подаруємо її нашій мамусі.

– Мамуші, – повторив Івасик, шморгнувши носиком.

– Так. А тепер можна прикласти листочок, аби вийшов гарний узор. Отак.

Іван поглянув на свою роботу, показав малому. Схоже, їм обом сподобалося: вони підморгнули один одному, а тоді відклали писаночку вбік.

– Після свят треба буде з плугами виходити, ярину сіяти. День стоїть теплий, довгий, – мовила я, готуючись ставити паску в піч. Іван виглядав у вікно.

– Посіємо, – погодився. – Бо потім по сіль піду. Закличу братів, підемо у Дрогобич чи до Самбора. Можна буде яку копійку заробити через літо.

Я посумнішала. Бачила, як він цілу зиму погляв у бік Верещиці, де були пришвартовані їхні човни. Дорога манила мого чоловіка – у хаті сидіти довго не міг. «Що висидиш у тій хаті?» – завжди повторював. Ми з ним думали над тим, аби завести другу дитину, прикупити ще земельки і розширити своє господарство. Торгівля давала добрий зиск, хоча й небезпеки крилися за нею чималі, – ось чому я не любила, коли Іван їхав з хати. Скільки ж то біди всякої по дорозі могло статися: то розбійники, то повені страшні, то татари. Та й сама Верещиця, по якій ішли каравани човнів, мала у собі багато вирів, що затягували, закручували в себе, потопивши уже чимало…

Я продовжувала поратися біля печі – Іван же підхопив Івасика на руки, бавився з ним, а малий реготав від щастя. Тоді Іван пригорнув його до себе і поцьомав у голівку.

– Ходи, Івасику, підемо надвір: знову час обходити господарство. Та перед тим знімаймо наші новенькі сорочки. Щоб не поплямити.

– А коли знову візьмемо?

– У неділю, Іванку. Одягнемо, підемо до церкви і заспіваємо «Христос Воскрес». Потім же підемо і вдаримо у дзвін.

– І я?

– Аякже. Тільки сильно будеш бити, аби луна розійшлася по всій окрузі – і всі люди почули добру новину, що наш Господь воскрес із мертвих.