Розділ 25

Артур потинявся трохи книжковим ринком, погортав під пильним поглядом продавця кілька комп’ютерних журналів, удаючи, що не знайшов на їх сторінках того, що його б зацікавило. Відзначив про себе, що надійшли в продаж нові числа журналу з цифрової фотографії. Ет, якби гроші. Але з гіркотою усвідомив, що якби навіть гроші були, де б він тримав придбані журнали? Хіба під голову клав би замість подушки. Ну, прочитав би він їх. А далі що?

Неохоче повернув журнали продавцям. Треба йти, роботу втрачати не можна.

У клубі на Артура чекала несподіванка. Охоронець попередив, що його хотів бачити шеф, а коли Артур зайшов до кабінету, той роздратовано відірвався від пасьянсу, який розкладав на екрані монітора, і поцікавився:

— Ти щось накоїв? Тебе шукають.

— Я? — Артур не був готовий до швидкої відповіді. Ну, як тут без передмови розповісти свою історію, та й що розповідати? Йому не повірять, бо скидається на переказ серіалу, які так полюбляє Марина. Можливо, через те, що серіали щасливо закінчуються. І кому воно потрібне, чуже лихо? Стільки часу він треться в цьому клубі, а нікому діла до нього нема. Хоч би для годиться спитали, хто він, звідки, чому днює і ночує тут, а не вдома. Ніхто нікому не потрібен. Проте він корисний для клубу, бо працює, вважай, безкоштовно. А далі — не їхні проблеми. У кожного свій шлях у житті.

— За тобою все чисто? Якщо ні — забирайся геть. І без тебе проблем вистачить.

Артур мовчав. Знав він шефові проблеми. Той по черзі ховався то від однієї, то від іншої коханки, а ще потроху спивався. Та це дійсно були його проблеми. Фільтрував подумки свою історію. Щось доведеться розповісти, але дозовано. Був упевнений, ніхто не повірить, що він грошей не крав. Уже налаштувався на те, щоб розпочати жахливу оповідь про знущання вітчима-алкоголіка, який відправляв щодня по вагонах електричок із жалісливими табличками. Але шеф вирішив, що розмову скінчено, й заглибився у вивчення карт. Ну, ось і добре. Байки відкладаються на майбутнє.

Не відриваючись від монітора, шеф наостанок підвів риску:

— Іди працюй, якщо сумління чисте, а коли за тобою щось кримінальне, краще забирайся. Зрозумів?

— Зрозумів. А хто мене шукав?

— Якийсь мужик. Казав, що батько. Тебе батько може розшукувати?

— Може. Він усе може. А який він з вигляду? Ви впевнені, що це мій батько?

— Вигляд у нього — дай, Боже, кожному. У мене такого годинника, як у нього, немає. А твій чи не твій — паспорта його я не бачив. У мами спитай, чи твій, вона знає. Я б на твоєму місці повертався додому. Погуляв, і досить.

Артур подумав, що якби можна було жити вдома, то він би там жив і ні ногою в цей паскудний клуб. Батько тільки й чекає, щоб запроторити його в колонію або в психлікарню. Уявив, як той боїться, що хтось зі знайомих побачить сина серед бомжів чи наркоманів. Для нього імідж понад усе. Скільки грошей він у цей самий імідж вгатив, а тут — син злодій. Не схотів вислухати тоді, по телефону. Повірив чужій людині, а не синові, якого виховав, зростив. Це просто якесь дикунство.

— Що він казав? — спитав Артур.

Шеф неохоче звів очі на хлопця:

— Та нічого такого. Казав, що давно тебе шукає, що в мене будуть неприємності, якщо дійсно тут працюєш.

Артур повернувся, пішов геть. Уже стоячи в дверях мовив:

— То я лишаюсь поки що.