Розділ 25

— Лишайся поки що, а далі — як карта ляже. Повторюю, я не люблю криміналу. Скільки тобі років?

— Шістнадцять, — збрехав Артур.

— Шістнадцять — це добре. Принеси мені якогось документа, хто ти.

— Принесу.

Хто ж його любить, той кримінал, думав Артур. Хіба що справжні бандити. А документа він не принесе, бо не має жодного.

Він пішов, понуро горблячись, наче за труною. Хотілося їсти. Треба заробити на вечерю, на сніданок, а людей у залі не густо. День на день не випадає. Чи то ніч на ніч… Ет, завалитись би зараз на диван із великим червоним яблуком у одній руці та книжкою в другій. Або ні, зараз би вийти з душу з мокрим волоссям, підсушити його феном і залягти спати. Він би три доби міг спати, здається. Сказав би своїм, щоб не будили. І вони б ходили навшпиньки, а він би все спав і спав. І снилась би йому мама. А потім би прокинувся, подивився б навколо, а комп’ютерного клубу нема. І ніколи не було в його житті цього паскудного клубу, він наснився. Навкруги рідні стіни власної кімнати, знайомі штори на вікні, натоптана книжками шафа, постер гурту «Мед Хедс». І ніколи в житті він не зайшов би в жоден клуб. Ніколи.

Артур уже прямував до хлопчини, який щосили лупив пальцями по клавіатурі. Зараз він його вставить у рамки. Але шлях заступила дівчина з ямочками на пухких щічках. Вона була як із обкладинки журналу про здоровий спосіб життя.

— Ти Артур? — спитала вона, уважно вивчаючи його обличчя, наче звіряючи з картотекою чи фотороботом.

— Так… Тобто, ні… Яка різниця, Артур я, чи Микита? — і він нахабно почав розглядати дівчину, аж вона відступила на крок.

— Різниця в тому, що для Артура в мене є новина, а для Микити жодних новин.

— Хороша, чи погана? Ти знаєш анекдот про хорошу й погану новину?

— Знаю. Не надсаджуйся. Мені потрібен Артур.

— Без проблем. Зараз я тобі його знайду. Він спить. Він у нас. Він у нас… — Що саме «він у нас» Артур так і не скінчив, бо гарячково думав, куди втікати. Жодна людина не шукатиме його зараз, маючи на меті донести до нього, Артура, якусь радісну новину. Якщо він кого цікавить, то тільки з боку можливості виконання виховних чи навіть виправно-виховних дій. А що то за дії, легко уявити. Колонія, тюрма чи божевільня, щоб уникнути тюрми.

— Зараз, — лінивою ходою Артур вийшов із великої зали й опинився у малій.

Він помилився, треба було йти в інший бік, у бік шефового кабінету, а звідти втікати на вулицю. Зараз він у пастці, з маленької зали можна потрапити тільки в закуток із диваном. На вікнах ґрати, позаду ця войовнича дівка з міліції. Наряд, очевидно, залишився зовні. Послали в розвідку, щоб не привертати зайвої уваги. Дурною прикидається, новину, мовляв, принесла. Знаємо ми ці новини. Кажуть, що найкраща новина — це відсутність новин.

Артур прослизнув у свій куток, відтягуючи кінець вільного життя. Він знав, що колись його знайдуть, але ще вранці те «колись» було далеко. І ось воно насунулося, от-от задушить його в обіймах правосуддя, він і зойкнути не встигне. Що ж робити? Зазирнув тихенько до зали: людей стало більше, зайшло двоє молодиків у спортивних костюмах і однакових важких черевиках. Це по нього. Вибігти на вулицю, таранячи ворогів, — сміливо, але безперспективно. Вони скрутять його раніше, ніж він у дверях з’явиться.

Сів на диван. Той жалісно зарипів старезними пружинами, що хижо впиналися в боки, коли Артур спав. Свого часу, намагаючись вгамувати ті кляті пружини, нейтралізувати їх підлу властивість впинатися в тіло, докумекав поприв’язувати одну до одної, та до цвяха, що сам зумисне забив у бокову стінку каркасу, всередині дивана. Спати хотілося бодай із мінімальним комфортом, без пружинотерапії. Диван не розкладався. Тоді, коли йому давали життя на меблевій фабриці, ера розкладених диванів-книжок у нашій країні ще не настала. Тоді ще не знали, що всередині може бути простір для постільної білизни. Свого часу, добираючись до пружин, Артур підпоров оббиття, витяг трохи повстяної начинки, потім, коли з пружинами розібрався, запхав начинку на місце, розправив рівномірно оббиття. Зараз мозок підкинув йому ідею, що саме серед пружин він може сховатися, якщо встигне. Ідея була, мабуть, безглуздою, але що робити, коли інших усе одно не було? І часу на створення та аналіз інших також не було. Відтягнувши оббиття та розсунувши нехитру начинку дивана далі по кутках, Артур заліз усередину, підібгав ноги майже до підборіддя, натяг оббиття на місце. Зовні все повинне було мати такий вигляд, ніби нікого всередині нема, бо на нього тут не розраховано місця. Дихалося важко. Довго так не витримати. А якщо дівка чула рипіння пружин?

Деякий час було тихо. Потім жіночий голос промовив десь близько:

— Тут хтось є? Артуре, ти тут?

Потім іще: