Розділ 25

— А ти спитай у шефа мого, Петра Михайловича, спитай, я завтра відгул беру спіцяльно, щоб в пастеровский пункт поєхать.

Крізь повсть Артур чув, як охоронець набирає номер мобільного телефону, потім ввічливим голосом запитує:

— То я завтра в відгулі, Петре Михайловичу? А то сімптоми уже наліцо… Дякую. Тут одна дамочка привлєкатєльна не вірить, що я в состоянії отгул взять.

— Не вірю ні про Артура, ні про мишей. — Жіночий голос звучав зухвало.

Артурові нестерпно хотілося розігнути ногу чи хоча б поворухнутись. Поволі повернув голову, потім покрутив стопою. Чи від його маніпуляцій, а чи просто сама по собі одна з пружин дзенькнула й розправилася. Артур від несподіванки смикнувся. Дівчина підскочила, заверещала, почувся тупіт її підборів по паркету. Повільні кроки охоронця також віддалялися.

У скронях стукотіло, ноги затерпли. Він думав тільки про те, що ніч так не витримає. А якщо ця телиця надумає чатувати біля виходу чи навіть у залі, вона таки дочекається.

Знову кроки. Голос охоронця долинув через стукотіння в скронях:

— Артуре, вона пішла вон. Вилазь, де ти там?

Артур заворушився, відкинув пошматоване оббиття. Простогнав, роззявленим ротом хапаючи повітря:

— Допоможи…

— Зараз, зараз. Вилазь, — охоронець міцними руками схопив Артура за плечі, витяг із задушливого нутра дивана.

— Дякую. Шеф бачив дівку?

— Бачив. Вона йому угрожала. Боюсь, тобі треба на деякий час зникнути. Тебе, кстаті, мужик питав.

— Знаю, батько.

— Не батька, батька твій був утром, я бачив. Це другой, такий видний дядька, в кожаном піджаку.

— І що їм усім від мене потрібно? — Артур був у розпачі.

— Життя — сложна штука, — констатував охоронець, і мав рацію.