Розділ 25

— Здається, втік. Обвів круг пальця, — кроки віддалялися.

Потім кроки повернулися, потім їх стало багато. Голос охоронця гугнявив:

— Не бачив я ніякого Артура. Його тут зроду не було, ти ошиблась. Я б точно запомнив хлопця з таким ім’ям.

Жіночий голос не здавався:

— Я його на власні очі бачила. Він був тут, він десь заховався. В телепортацію я не вірю.

Охоронець глузував:

— Де тут? На вікнах решотки. Виходу нема з подсобки. Депортації не було.

І знов жіночий голос:

— Може, він у дивані чи за диваном, більше нема де сховатися. Давайте відсунемо.

Кроки почулися ближче. Диван кволо хитнувся, напевне, міліціонерка намагалася його посунути. Але цей диван — Артур знав із власного досвіду — міг би посунутися, коли б, наприклад, двоє мужиків поставили перед собою таку мету. Або якби хто поставив перед ними таку мету й підкріпив її грішми.

Знову почувся голос охоронця:

— Так, дєвушко, освободіть помєщєніє. Тут частная жизнь. Або йдіть грайте, як люді, або до свіданія.

— А коли я прийду з міліцією, скажу їм, що ви тут дитячу працю використовуєте ночами? Тоді що?

— Це ви сначала докажіть. Нема тут ніякого Артура і нікогда не було. Хіба б я нє замєтіл, повторяю вам второй раз. У нас всьо чисто. Можете до шефа зайти, он він у кабінєті. Занятий только, просіл не тривожить.

— Не тривожить, то й не тривожить, — жінка вочевидь кепкувала з нашого неприступного охоронця. — Ось я зараз сяду на диван і з місця не зійду, поки не скажеш, де Артур.

Добре, що вона сіла не на середину дивана, а збоку, де ще збереглися пружини. Все одно, так гепнуло майже в Артура над головою, що він з переляку мало не скрикнув. Нічого собі, з вигляду майже школярка, а коли всілася, враження, ніби то приземлився здоровенний дядько. Стало ще більш незручно. Та про комфорт годі було й думати, тут би не задихнутися.

— Сидіть собі на здоров’я, дєвушка, сидіть, скільки хочете. Тільки от не кажіть потім, що я вас не попереджав, що диван цей кишить мишами. Щоб я цього від вас не чув, що ви заранєє не знали, на що йдете.

— Мишами? — жіночий голос був рішучим, як і раніше. — А я мишей не боюсь, уявіть собі. Ото налякали! Я й жабу в руки можу взяти, і хруща, якщо на те пішло.

— Ну, звичайну мишу і я б взял. Навіть приємно, существо всьо же. Що миш, що хомяк — одна зараза. Тільки це не просто миші, це якийсь гібрид с крисами. Конкуренти напустили, щоб ми закрилися. Ми їх травимо-травимо, а вони хоч би раді прилічія подохли. Живучі. Он вчора я приліг перед ранком, возможность появилась. Так воно, зараза, вилізло з дивана, залізло в карман, у мене там «Снікерс» був на всякий случай для апетіту. Так воно почало гризти, я проснувся, руку в кишеню… Дивись, як покусало. Ще треба от столбняка чи від бешенства тепер колоться. Та часу нема. Думав сначала, пронесе, та ошибся, похоже.

— Не заливайте.