Розділ 5 Марія

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову інший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа є до твого чоловіка. Він добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звідси живі-здорові.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пізніше довідалася його ім’я) перевів погляд з мене на Івана.

– Пішли, – скомандував «даїшник».

Я підійшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – і ми поволі пішли до кущів. Попереду крокував Нед, позаду нас – троє інших. Тільки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся і блискавично вдарив Івана в живіт. Іван присів, я тут же накрила чоловіка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе віддамо!

Четверо виродків стали наді мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокійно запитав Нед.

– Догадуюся, – відповів Іван.

– Тоді хулі ти бикуєш, раз такий догадливий? А, тіпа патріот, да? Національно свідомий? Мій шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, інакше не можна. А ти хоч знаєш, хто мій шеф? Догадуєшся, пацанчик?

– Та пішов ти… – гаркнув Іван і тут же отримав іще один удар, цього разу ногою. Тоді знов. Я скрикнула і щільніше закрила його собою від ударів, так що і мені дісталося: копали добряче, різкий біль пройняв тіло, а перед очима все миготіли «шкари» сорок п’ятого розміру. Нарешті спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловіка. Він обіймав мене, намагаючись хоч якось уберегти від побоїв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах світився страх, тільки, як я здогадалася, не за себе.