TextBook Раптом тенькнуло скло, і друга куля влетіла, лунко застрягши у печі.
– Іди, кажу тобі, мені тут іще треба листівки попалити.
– Я поможу, – і мій малий поліз із сіней назад до хати.
– Не смій! Слухай мій наказ – марш до стайні! Чекай мене там і навіть носа не показуй, бо біда нам усім буде!
Іванко стримався на півдорозі, поглянув на мене. Раптом зрозумів усе:
– Ви не прийдете. Вони вас заберуть…
– Що вони мені зроблять? Я проста жінка. Ти ж малий іще…
– Я буду з вами до кінця. Татко казали дивитися за вами, помагати…
– Слухай мене, синочку, синку мій дорогенький, любий, ти мені зараз дуже допоможеш, якщо послухаєшся…
– Я не піду без вас, мамуньцю моя. Не лишайте мене! Я не піду сам…
Уперше в житті він не хотів мене слухати. Я уже звикла, що він розумів мене з одного лиш погляду і тут же виконав чітко і беззастережно. Тепер дитина щось зрозуміла… Я не пам’ятаю, коли мій син востаннє раз плакав. Зараз же сльози вийшли на його очі й полилися ручаєм. Мене враз здушило за горло, як би я не намагалася тоді заховати своїх сліз, вони все одно блиснули на очах.
– Івасю, Івасику, синочку…
– Мамусю, ріднесенька…
– Івасику, синочку, послухай мене, маленький мій. Ми там двоє не помістимося – ти виріс! Та й дошки вже підгнили, посунулися. Там місце хіба що для тебе є. Мене випустять, побачиш!
– Не відпустять, вони вже не відпускають нікого, мамо, мамунечко моя. Пішли, ми помістимося…
Серце моє рвалося на шматки від того дитячого плачу. Він же вчепився мені в руку і своїми ясними оченятами дивився просто на мене. Я готова була, як вовчиця, завити із дикою люттю. Як би ж мені зараз силу – то я би встала та повбивала своєю ненавистю усю ту наволоч, що налякала отак мою дитину, що наставила зброю на чоловіка, що стріляла кулями по вікнах моєї хати. Тільки не було у мене стільки тої ненависті. До того ж я знала: любов має більшу силу.
Я повитирала очі й напустила на себе грізного вигляду. Під руки потрапив Іванків прапорець, я згребла його у долоню, ненароком зачепившись за розбите скло. Порізалася. Кров полилася з пальця, заливаючи прапорець.
– Слухай мене уважно: ти повинен врятувати це бойове знамено. Як вони підуть, то вночі, коли добре стемніє, вилазь та біжи до вуйка Івана. Ну, Сапеляка! Передаш йому цей прапорець, скажеш: «Слава Україні». Це наше гасло. Він тебе заховає у безпечному місці, а потім і мені допоможе, вийде на дядька Якова, Аврамкового брата. Мені ж самій легше буде відбрехатися перед совєтами. Ти вже дорослий, Іване, давай лізь, нема часу думати. Чуєш, стрілянина припинилася, зараз червоні будуть тут, нас обох заберуть!
Не знаю, що на нього так подіяло: чи мій грізний вигляд, чи мудрі слова, чи, може, кров, що цебеніла з моєї руки. Івасик раптом притулився до мене і поцьомав у щоку. Тоді поглянув востаннє і поліз по підлозі до дверей, а вже звідти вужем заскочив у стайню. Уже там прислухався, визирнув, чи не зауважив його хтось із чекістів. Ні, всі вони зосередилися на Іванові.
Мій чоловік відходив, відстрілюючись. Мав іще надію вирватися, але того разу їх було надто багато. Попавши під шквальний вогонь, Іван схопився за ногу й бік. Поранили. Він тільки застогнав з досади і принишк у чиємусь садку. Оглянув зброю: кулі були та граната. Кілька червоних іще впаде-таки на біленький сніг…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 60 Марія“ на сторінці 2. Приємного читання.