Розділ 58 Ангел

Відступ сотні прикривало троє стрільців, що залягли під містком край дороги. Серед них був Іван, що далі гаратав зі свого кулемета. Раптом по дорозі рвонула ворожа танкетка, поливаючи все навкруги вогнем. Один з Іванових товаришів – Орест Вільховий, на псевдо Циган, – схопився за свій ПТР, але згадав, що набої скінчилися.

– Сидіть тут, я зараз.

Узявши у руки в’язку гранат, Циган поліз просто до танкетки. Раз – і вона гахнула, зупинилася, а кулемети її позамовкали назавжди. Тато Цигана був директором школи. Як же він плакав, коли карателі привезли тіло його сина, замотане у коц…

Над полем бою знову з’явився винищувач, густо поливаючи вогнем повстанців, що відступали. Дісталося й Івану: його кулемет затих. Поруч із ним лежали товариші, похиливши додолу свої голови. Посміхалися. Тепер їм червоні кати нічого не могли заподіяти, не страшні були ні облави, ні допити, ні тюрми, ні сибіри…

Тільки і того разу Іван не помер – його лише поранило. Він заліз під трупи своїх товаришів – і вони прикрили його…

Хати розгоралися. Бій перекотився далі: більшовики усе ще намагалися наздогнати, оточити і знищити повстанців. У селі лишилося кілька десятків карателів, що мали добити тяжкопоранених. До Івана підійшло троє. Вони якраз стали над Іваном та його побратимами. У Івана був пістоль, а до нього остання куля. Він спробував зарядити, але куля ковзнула по задубілих пальцях й упала в сніг. Іван застиг.

– Пахоже, гатови, – сказав один і заходився з усіх трьох знімати чоботи.

– Может, кармани обшаріть? – запропонував другий.

– Ані пустиє. Кромі вшей, у ніх нєт нічєво. Ета ж нє бандіти какіє-то. За Украіну ваюют, самастійную.

Вони так і пішли далі. Іван виліз з-під трупів і поповз босий до якогось двору, сховався у стодолі. Тим часом пожежа розгоралася. Перекинулося полум’я і на стодолу, заповнюючи її їдучим димом. Невдовзі зайнявся хлів і заготоване сіно. Іван вибрався чимдуж звідти: навколо все горіло, спека була мов у пеклі. Не довго думаючи – скочив у студню.

Тим часом Марія ходила по згарищу, почорніла від диму, крові та безнадії і все оглядала тіла мертвих людей. Декотрих, обгорілих, і впізнати було годі. Його, Івана, між ними не було. Прокляті часи… Колись-то хоч міг їй посміхнутися на прощання, мовити слово останнє… Тепер же Марія навіть до тіла коханого доторкнутися не зможе, бо воно згоріло і чорним попелом розлетілося по білому полі. Опустивши голову, жінка пошкандибала геть, не можучи вже ні думати, ні говорити, ні навіть плакати.

Івана ж тоді вогонь не вбив. Ні вода, ні куля, ні лютий мороз. Він виліз. Навколо все було спалене, навіть дерев’яна цямрина криниці. Москалів уже не було. Ставши босими ногами на сніг, Іван пішов – йому треба було вибиратися з того пекла, він мусив жити.