Розділ 51 Марія

Я тоді не мала часу довго слухати: Івасик сам сидів у хаті, тож ми перекинулися іще кількома словами – і я пішла. По дорозі думала про те, як же Доля не те що однієї людини – цілих народів ходить колами: Хмельниччина, Коліївщина, тепер Волинь. Коли ж це нарешті закінчиться?

Дорогою, думаючи про ці події, я згадала Іванового брата – Миколу. Сталося так, що він полюбив собі польку, а вона – його. Побралися. Було у них двоє дітей: Петро – хрещений у церкві і Бася – у костелі її охрестили. Так часто бувало у змішаних шлюбах: батько хрестив сина, а дочку – матір.

Микола загинув ще у 1939 році, захищаючи від німців Варшаву. Був у його дружини Ядвіги іще брат на ймення Сивоокий. От через того брата ми й ворогували з Ядвігою: вона не збиралася пробачати образи, а ми й не спішили зі своїми вибаченнями. Кожен тримався за свою правду. А сталося це іще за нашої кавалєрки, на саме Різдво…

Іван тоді ішов з хлопцями до церкви, а Сивоокий зі своїм батьком рубали дрова. Українські і польські свята розбігаються у датах, але з поваги одне до одного ми, українці, відкладали тяжку роботу у той час, коли ішла святкова відправа у костелі. Поляки також не працювали, коли били наші церковні дзвони. Так уже в нашому містечку було заведено. Тільки не всі дотримувалися цих правил: Сивоокий з ранньої юності ріс шовіністом… Кажуть, батько його був таким, доки не вмер…

Іван тоді зробив зауваження, яке їх дуже розсердило. Старий буркнув собі щось під ніс, а от гарячий син розкричався, пообзивав Івана кабаном і послав у дупу. Мій чоловік – людина не мстива, але образи пробачати не звик. Городок – містечко невелике: якось підловив того Сивоокого і надавав копняків. З того часу і пішла ненависть, яка не припинилася ні зі смертю старого, ні з Миколиним весіллям: брат з дітьми приходив до нас, Ядвіга ж – ні ногою…

Надворі збиралося на дощ, тож я пришвидшила крок – до мого дому було ще досить далеченько. Дивно: чого ж згадалася та давня історія? Знову дежавю? Так і є: назустріч вийшла Ядвіга з костелу. Раніше вона ніколи не віталася до мене, відвертаючи голову в інший бік. От і тепер я готувалася до того, що братова пройде повз мене, відвернувшись. Та сталося інакше.

– Ну що, ви тепер задоволені, чи не так? Впилися кров’ю невинних діточок, тепер радієте?! Буде вам тепер ваша Україна, вбивці, будьте ви прокляті!!!

Я сторопіла, озирнулася, чи нікого більше тут нема. Проте навколо – ні душі. Лише тепер я побачила, що Ядвіга – у чорному. Вона дивилася на мене вибалушеними, чорними від ненависті очима.

– Чекай, ти чого? Що я тобі зробила? – спитала я. – Що в тебе ся стало?

– Ніби не знаєш… Брата мого вбили твої бандерівці! Спалили його просто в хаті! Разом з дітьми, з жінкою… Спали-ли-ли! Може, там і твій був…

– Та що ти кажеш?!

Я спробувала ще заговорити до неї, та полька відвернулася і пішла.

Постоявши мить, спробувала опанувати себе. Як? Дітей? Спалили? Я пам’ятала Мацька і Збишка: гарні такі хлоп’ятка, кучеряві, у білих сорочечках бавилися з нашими, коли приїздили до Городка ще перед війною. Спалили?

Я не знаю, як змогла донести той тягар до церкви. Сподівалася зустріти тут Гаврила чи Михайла: вони б змогли розвіяти мою тугу. Та їх не було. Спробувала пригадати Сивоокого: він був у польському підпіллі, робив акції не тільки проти німців, але й проти наших повстанців. Багато наробив. Це мусила бути відплатна акція служби безпеки. Він відбивався, тож закидали гранатами хату. Діти згоріли. Ні, легше не стає. Бог із ним, з Сивооким. Але хлопчики… Збишко… Мацько…

Тепер стою перед образами і плачу так, що сторонні люди підходять до мене і дають напитися води… Питаю у святих розради, та вони мовчать, також плачуть разом зі мною, а криваві сльози котяться з їхніх очей.

У церкві після щирої молитви стало легше. Посиділа трохи тут, намагаючись зібрати свої думки докупи. Не знаю, що таке сталося там: чи диявол намовив упівців на таке, чи то Господь вирішив покарати поляків, як колись Содом і Гоморру. Мені не хотілося про це думати – не моя це справа. Знала одне: той гріх, той тягар можна скинути з душі тільки молитвою, щирим каяттям. Ні, я не буду каятися перед усіма: нехай кожен сам свій гріх замолює. Чоловіки знають своє: вони виконують свою роботу, котру мусять робити. Я ж проситиму прощення у Ядвіги. Від цієї думки на душі стало іще легше, я встала, перехрестилася, витерла сльози і вийшла з церкви. Услід мені дивився Гавриїл, що приніс Діві Марії таку благу вість…