Розділ 42 Демон

Стрільці заспівали перед своїм останнім боєм. Уже навіть затих їхній упертий кулемет, що гаратав досі без перепочинку. І от вони йдуть в атаку. В останню. Поляки кинулися назустріч з криками і прокльонами, я пішов з ними. Попереду побачив свого давнього знайомого – Івана.

– Тут тобі і смерть, – прошепотів я, стискаючи в руках кріс.

Я збирався напасти на нього збоку й особисто увігнати свій багнет йому в печінку. До цілі лишалося всього кілька кроків, як раптом переді мною виріс якийсь хлопак. Був іще зовсім молодий, форма стрільця була завелика на нього розмірів на два. З розгону розмахнувся і вдарив його прикладом, але хлопчина пригнувся спритно і вдарив сам – у коліно. Я крикнув з болю, присів і тут же отримав новий удар – чоботом, котрий повалив мене просто в грязюку. Не розгубився: дістав з-за халяви пістоль, проте спритний малий новим ударом ноги вибив мені з рук зброю, а тоді вдарив багнетом, пробиваючи мої кишки…

О-о-о-о, який біль! Я намагався затулити рукою діру в животі, але кров, уперемішку з лайном, так і лилася крізь мої розчепірені пальці. Невже мені доведеться отак сконати, переможеному якимось малолітнім українським засранцем? Ні, мені ще зарано повертатися назад до пекла, моя місія тут ще не закінчена! Я маю вижити!

А ось і поміч: прибігла моя Зося, та сама, що подарувала мені таку незабутню ніч у городоцькому готелі. Вона волочить мене поміж вибухами і кулями, щоб вирвати з поля бою та обробити рани. Справді ангельський вчинок. Їй треба буде віддячити за це обов’язково… Забігаючи наперед, скажу, що колись вона вийде заміж, у неї народяться два сини-близнюки. У 39-му вони будуть служити на східному кордоні, і коли совєти разом з фашистами нападуть на Польщу, її хлопчики потраплять до більшовицького полону, а пізніше я, офіцер НКВД, замордую їх у Катинському лісі.