Розділ 41 Марія

– Стійте, не стріляйте, – попросила я одночасно й Івана, і солдатів.

– Маріє! Тікай звідси!!! – гаркнув мій чоловік.

– Ви ж українці, ви брати! Не стріляйте один в одного, не лийте братерської крові!

– Тю, божевільна баба, – сплюнув собі під ноги Східняк і опустив рушницю. За ним опустили зброю й інші. – Правду кажеш, молодице, чого ж нам оце смалить чуби один одному! Їй-богу! Куди ви оце проти ночі із дитиною малою?

– Від Сибіру тікаємо, – пояснив Іван.

– От лихо! Багацько ж там нашого брата кістьми лягло. А ти, значиться, січовик, так?

– А що?

– Та так, лякають нас вами. Навіть мати моя на Слобожанщині чули, що галицькі січовики прийдуть до нас і почнуть жерти дітей.

Іван посміхнувся:

– Хіба ж я схожий на упиря, хіба ж у мене роги є, хвіст чи, може, ікла?

– Нє, немає. Тільки, даремно ви себе січовиками величаєте. Мої прадіди були на Січі, доки Катька не зруйнувала. Отам справжні козаки.

– Козак не той, хто живе над козацькими порогами і носить шапку з червоним верхом, а лиш той, хто в серці свою Батьківщину має і готовий за неї накласти своїм життям.

Східняк шморгнув носом.

– Може, й твоя правда, брате. Добре, біжіть, здорові будьте.

– І вам дай Боже здоров’ячка, – відповів Іван. – Слухайте, братчики, а закурити є?

– Та є тютюнець, тільки бумажки катма.

– А у мене папір знайдеться. Давай пане-брате, запалимо собі по дзиґару.

Вони підійшли один до одного, закурили самокрутки. Інші також закурили, поставали, спершись на зброю.

– Ви звідки будете, хлопці? – спитав мій чоловік.

– Хто звідки: і Полтава, і Черкаси, і Київ… Я ото з Городка. Тільки інакшого.