Розділ «Пролог»

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

– Чекай, – стримав інший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

– Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

– Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі слов’ян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

– Я даю тобі вибір, – почав степовик. – Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні – то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках, а твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай, – ще раз наполіг Половий.

Жінка опустила очі, готуючись до смерті.

– Ніколи!

Вона і справді була дуже гарною, і з неї вийшла б добра цариця. Одначе ця жінка вибрала інакше. Половий видихнув, тамуючи гнів, тоді почав добувати свій меч, поволі заніс його над головою жертви. Вона навіть не охнула.

– Шкода, – натомість зітхнув Недоля.

– Зупиніться!

Михайло чорною тінню вислизнув з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.