Розділ 14 Марія

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре він тим боярам залив сала за шкури. Сиділи тоді тихо і до вільних общинників не пхалися. Тепер же страх зовсім загубили, забули Бога в череві… – підхопив і молодший.

Я до розмов чоловічих не пхалася ніколи. Любила слухати, як говорить мій Іван, бо розмовляв завше мудро і зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державні, серце моє мимоволі стискалося. Я знала, що він ніколи не стоятиме осторонь громади, та більше, завше готовий був іти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що він казатиме, поклавши мимоволі руку на живіт. Мій муж налив собі узвару, випив.

– Бояри наші немалу силу за собою чують, важко буде Данилові повернути собі отчий стіл. Вони не хочуть, аби зміцніла княжа сила і влада, самі рвуться, аби верховодити у нашому краї. Ми пам’ятаємо князя Романа, Данилового вітця: добре нам жилося при ньому. Кажу вам: за Данила ставати треба, підперти його плечима своїми, а він дасть нам захист від боярства і справедливий закон.

Чоловіки загули одностайно, підтримуючи слова Іванові, я ж тільки принишкла біля печі.

Повставали з лав десь за північ, наповнивши хату колядою. Її, ту коляду, із собою винесли на подвір’я і понесли вулицею у бік церкви: нині всі городківчани мали зібратися там, аби привітати Рождество нашого Спаса. Ми з Іваном лишилися в хаті, також збиралися. Він допоміг мені вдягтися, накинув кожух.

– Колись зірка привела царів до Віфлеєма. Нас же коляда доведе до церкви, не заблудимо дорогою: вулиця аж дзвенить, – піднесено і радісно говорив мій чоловік. – Підемо і ми собі вдвох.

– Втрьох, – тихо поправила я.

Він узяв у руку шапку, але до голови її так і не доніс. Довгим поглядом подивився на мене, я ж опустила очі. Він підійшов, обійняв за талію.

– Ти правду кажеш, ясочко моя? У нас буде дитина?

Він обійняв мене, пригорнув до себе – і ми так простояли не знати й скільки. Я вдихала в себе запах свого чоловіка, слухала, як б’ється його серце.

– Ти не покинеш нас тепер? – спитала я з надією.

– Та що ти, миленька моя? Звідки така думка в тебе?

– Пообіцяй, – попросила я.

– Клянуся, – відповів Іван.