– Я даю тобі вибір. Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.
У відповідь я хотіла багато чого сказати цьому дикунові, однак вирішила зекономити сили.
– Ліпше смерть.
Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася моя відповідь, схоже, він дуже хотів погратися зі мною «по-обоюдному». Знову спитав, підіймаючи ставки:
– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні, то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках і твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай!
«Ніколи!» – хотіла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволі тяжко.
Тоді він здійняв наді мною свого меча, і я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вічністю. Мені привидівся ангел Михайло. Це вже, певно, кінець…
Я досі нічого не можу збагнути, але Половий мене відпустив.
– Іди звідси.
Не бажаючи більше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пішла поміж обрами геть із цієї галявини. Вони розступалися переді мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з їхніх очей.
Я пішла, а потім побігла у бік жертовника, навіть не думаючи про те, що інші степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила поміж жахливо понівеченими людськими тілами, трупи дивилися на мене своїми очима. Поранених не бачила – самі мерці. Ніхто не стогнав, просячи допомоги.
Мій Іван лежав біля самого жертовника, тіло його було по-звірячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколішки поруч із ним, підняла його голову й поклала собі на коліна. Він розплющив очі.
– Прийди… – хотів щось сказати. А може, і все сказав. І затих. Душа його білим голубом полетіла на небо. Дощові хмари враз розступилися перед нею – і сонечко посміхнулося ясним своїм промінням, вітаючись. Ця посмішка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мій чоловік передавав мені останній свій привіт. Сльози грубими горошинами покотилися з моїх очей, я притулила до себе тіло коханого, яке ще недавно гріло мене своєю любов’ю і добротою, а тепер потроху холоне в моїх руках. За своїм болем я і незчулася, як іззаду підійшов Гаврило.
– Їх треба поховати. Справити тризну…
Я поволі обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Біль так у мені накипів, що здушив горло, наче клешнями.
– Не треба! – попросила я тихо, але з тією просьбою вирвався із моєї душі увесь біль. Від того шепоту аж захвилювалася вода у річці, птахи зірвалися з верховіть дерев, а сонце враз згасло, ніби це не була тиха мова жінки, а крик тисячі мужів.
Я стояла у підземеллі, Михайло сидів переді мною на лаві.
– Так уже споконвіків повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що ішли в чужі краї, послухавшись лихої намови його. Диявол обіцяв їм багаті землі, коштовні скарби, гарних жінок. А ще їм потрібні були раби, тож вони сунули на цю землю з усіх боків. Іван завше був з тих, що першими йшли в бій і стояли до останнього. Рабом його так ніхто і не зробив.
Михайло сподівався, що пригода з обрами остудить мене, налякає…
– Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12 Марія“ на сторінці 3. Приємного читання.