Розділ 38

— Добре, — шеф розумів, що тут усе не так просто, але привселюдно з’ясовувати, що саме, не хотів. Крем він узяв нерішуче.

Хвалити Бога, здається, обійшлося. Рома, щоправда, дивився на мене не так, як п’ять хвилин тому. І мав рацію.

— А тепер поясни, кому насправді мав дістатися крем?

— Як це кому? Йому! Ти ж бачив — він узяв!

— Узяв-то взяв, але чому ти не віддала йому на роботі? Ще й таємно від співробітників могла б подарувати. А так при всіх. Що вони тепер про тебе думатимуть?

— Ти смішний. Спробуй проникнути в його кабінет, коли в нас така секретарка! До того ж, шеф любить, коли дарують при всіх. Щоб усе почесному. А коли б таємно, то це підлабузництво, він такого не терпить. Звільнити може, настільки не любить підлабузників. Мені крем принесли в кінці роботи, я думала, що в нього нарада. І хіба не все одно, в кабінеті, чи на вулиці? Добре, що всі бачили. Йому дуже приємно. Не віриш? Як ти міг подумати, що я можу йому з-під поли щось дарувати? Це ти своєму даруй, коли ніхто не бачить!

Боже мій, як мені завтра дивитися в очі свідкам усього цього цирку? Хоча… Можна подати їм легенду, буцімто я з кимось побилася об заклад, що подарую шефу крем після гоління на очах хоча б у п’яти співробітників. А ще можна сказати, що я беру участь в рекламній акції під назвою «Подаруй шефу косметику!» Всім, хто подарує своєму начальникові косметику, нарахують бали, дадуть приз, а потім за півроку розіграють автомобіль. Теж непогано.

— Віко, я тобі вірю, але зрозумій мене, ти така непередбачувана.

— Жінка, Ромо, до самої смерті має бути таємницею, загадкою. Отоді чоловікам із нею цікаво. Тобі зі мною цікаво?

— Атож!

Рома підняв коміра куртки, наче змерз, і стояв упівоберта до мене, вдивляючись у стоянку, де біля машини метушився мій шеф, час від часу поглядаючи в наш бік.

— Пішли?

— Пробач, я ще не була після Нового року в Лідії Костянтинівни. Ось подарунки їм несу. Підеш зі мною?

— Іди з тим, хто ніяк не вирішить, куди йому їхати. Сидить у машині й маститься твоїм кремом.

І я пішла сама. А що мала робити?

Подзвонила в двері квартири Лідії Костянтинівни кілька разів, не розуміючи, чому так довго не відмикають. Нарешті в дверях з’явився Артур. Горло його знову було замотане мохеровим шаликом, щоки пашіли.

— Привіт, Віко! Заходь, якщо не боїшся вірусів. Бабуся пішла по ліки, в мене температура й горло болить.

— Нічого собі, — я приклала руку до його лоба. — У тебе ж уже боліло не так давно!

— Боліло. Десь нема термометра. Бабуся купить. Хотіли викликати лікаря, зранку сподівалися, що минеться, а зараз поліклініка вже не працює. Батько обіцяв, що привезе свого лікаря трохи пізніше. Сказав, щоб я протримався, в них у клубі столики замовлені, треба перевірити, чи не забули про якісь моменти. Чиясь корпоративна вечірка, він завжди повинен усе проконтролювати.

— Іди лягай. Я зараз знайду термометра. Коли прибирала в кухні, — тебе ще тут не було, — десь бачила його. Ось що я скажу, хлопче, треба спортом займатися. Зараз твій організм розплачується за поневіряння, переохолодження, недосипання, недоїдання, проте все минеться, ось побачиш.