Розділ 38

Вочевидь, божевільна — це я. Ну, й нехай. Не вперше мені таке чути. Удвох із Лідією Костянтинівною ми повисли на спортивних плечах її зятя.

— Тримаймося, — підбадьорювала я нас обох, — його з-під землі дістануть і він відповість за все. За ним півтора вбивства! А може, й більше, там усе перевірять…

Не впевнена, чи розуміла Лідія Костянтинівна, що я викрикую. Головне для неї на той момент було — вивільнити Артура, покласти в ліжко й укрити двома ковдрами. Міліція, що з’явилася в під’їзді, швидко впоралася з нами всіма. Вже за годину Артур лежав з електронним термометром і, здається, плакав. Я парила ноги в тазику й пила чай з лимоном. Треба було б заспокоїти Артура, але слова не знаходилися. Ну, що я могла сказати? Якщо по правді, то слів не було. Нарешті я вичавила з себе:

— Артуре, не рюмсай. Ти ж не знав, що він такий. Проте, може, й знав, але він твій батько! Тут нічого не вдієш, бо іншого батька в тебе нема. Може, відсидить, і там його перевиховають, — проте, це була повна дурня. Краще помовчати.

Лідія Костянтинівна заходилася прасувати білизну. Вона ні з ким не розмовляла й також про щось думала. Я навіть здогадувалася, про що саме. Точніше, про кого саме.

А перед тим, як почати парити ноги, я провела демеркуризацію життєвого простору моїх друзів власними силами. Полягала вона в збиранні краплинок ртуті спочатку в одну велику крапельку, а потім я цю крапельку закотила в баночку з-під крему, а тоді ту баночку помістила в більшу баночку й щільно закрила накривкою. Завтра дізнаюся в компетентних людей, що робити далі.