Розділ 38

Термометр знайшовся у верхній шухляді кухонного столу. Це ж треба додуматись — тримати таку річ серед покришок, сірників і всіляких мотузочок. Проте, ще зовсім недавно Лідії Костянтинівні таки бракувало клепки. Не буду вихвалятись, але я маю талант запам’ятовувати всілякі деталі, інакше б неодмінно довелося бігти в аптеку по термометра, щоб пересвідчитись у очевидному — у хлопця висока температура. Я простягла Артурові засіб вимірювання температури, але невдало зачепилася ногою за палас і мало не впала. Я могла б добряче гепнутись, коли б не схопилася за клямку дверей, але впустила з рук термометра, бо я ж не працюю в цирку. Він упав на підлогу саме на межі паласа й паркету. Срібні кульки радісно розбіглися врізнобіч. Мабуть, і під килим закотилися. Ось тобі й маєш! Коли я демонструю перед кимось свою незграбність — ладна роздерти глядачів.

— І чого ти витріщився? Знайди мені якусь газету чи рекламу, що в ящики вкидають. Хутко!

Артур приніс газету, і я почала з її допомогою збирати срібні крапельки докупи. Хлопець стояв наді мною і спостерігав, що я роблю, а потім пішов відчиняти, бо в двері дзвонили.

Робота з об’єднання крапельок у одну велику краплю завершувалась, коли я відчула несподіваний сильний удар по шиї і впала, вдарилась обличчям об підлогу. Нічого не розуміючи, я намагалась зіпнутись на лікті, коли чиїсь дужі руки підняли мене з підлоги, розвернули на сто вісімдесят градусів, і я побачила перед собою бліде перекошене від люті обличчя Ігоря.

— Ти, падлюко, хочеш убити мого сина? Ти зараз з’їси цю ртуть, визбираєш до краплиночки й удавишся нею. Артуре, швидко в машину, швидко, — він повернувся до сина, — тут перебувати небезпечно!

Артур не рухався з місця, розширеними очима втупившись у батька. Губи в нього трусилися.

— Я що тобі сказав, кретине? Ти вдихаєш пари ртуті! Я тебе не для того знайшов, щоб втратити через цю роззяву дурнувату. Втікай, ми вдихаємо смертельну отруту!

Ігор трохи послабив руки, я рвонулася на волю, дорогою гублячи капці. Мчала сходами вниз босоніж, бо взимку бігати по сходах у колготках і вовняних шкарпетках — це босоніж. Ззаду щось діялося, долинали звуки боротьби, та нічого — я знала, що коли він мене наздожене, я верещатиму, кусатимуся та плюватимуся, не здамся, добіжу до таксофону, бо мобільний залишився в сумочці на вішаку. Міліцію викликають без картки. Вже за хвилину я стискала в руці слухавку й кричала:

— Міліція! Ало, якщо ви мене чуєте, терміново, дуже терміново… Потрібна демеркуризація. Вам, сподіваюся, не треба пояснювати, що це таке? Ртуттю вбивають людину… Пишіть адресу…

І я продиктувала назву вулиці, номер будинку, а потім і номер квартири, де раніше жили Артур із батьком і Мариною. На кінці дроту запитали, хто я, а я відповіла, що стою боса, тому всі свої паспортні дані скажу пізніше. Якщо хочуть, можуть вважати, що їм дзвонить лейтенант Коломбо.

— Чекайте, — я згадала, що інформація неповна, — злочинець знаходиться за адресою… — я продиктувала адресу Лідії Костянтинівни. — Він небезпечний, добре тренований, має багато всілякої зброї, але, гадаю, не при собі. Зброя у нього в іншому місці, її багато, там є навіть арбалет. Я беру на себе його затримання протягом ще десяти хвилин, на більше мене не вистачить. Форму втратила останнім часом. Їдьте двома бригадами. Одна туди — друга сюди. І мерщій. Щоб потім лікті не кусати. У нього є закордонний паспорт із шенгенською візою.

Якщо на тому кінці дроту подумають, що я психічно хвора, то все одно мають приїхати, аби впевнитися. Здається, так. Я підтюпцем потрюхикала до під’їзду. Не буду його дратувати, пострибаю біля дверей, затримаю при виході. Тепер я знала, що воно таке — собачий холод. Подзвонила в двері першої-ліпшої квартири на першому поверсі.

— Хто? — спитав чоловічий голос із-за дверей.

— Мене звуть Віка. Позичте, будь ласка, кімнатні капці хвилин на двадцять. А якщо міліція приїде раніше, то на десять. Я поверну.

— Ги-ги-ги, — долинуло з-за дверей, — це тепер так колядують?

— Які колядки? Вам капців шкода?

Вічко в дверях посвітлішало, значить, від нього відійшли. Ну, й народ!

Лідія Костянтинівна, яка зайшла в під’їзд цієї миті, зблідла, коли побачила босу паненку, тобто мене, притулилася до стіни й почала осідати на брудну цементну підлогу. Я встигла її підхопити й потягла догори сходами. Що за світ такий навкруги, невже ніхто не чув ні грюкоту, ні тупотіння? Не може ж так бути, що тут колонія глухих знайшла собі притулок! Мені б зараз хоч яке взуття згодилося. А ще краще, якби хто приєднався до нас і допоміг затримати злочинця, який саме йшов сходами вниз, точніше, намагався йти вниз, тримаючи під руку Артура, який пручався з останніх сил. Батько був блідий і зосереджений. Лівою рукою він тримався за поруччя, а правою стискав лікоть Артура. Батькові руки були треновані, проте права рука в Артура була вільною і він чинив опір. На місці батька я б таки викликала ліфт і проїхала один поверх униз, бо з ліфта не втечеш. А далі якось би доволокла Артура до машини, шофер же, мабуть, десь недалеко припаркувався. Проте, легко оцінювати ситуацію збоку. Ігор волік сина сходами нам назустріч і навіть на телефонний дзвінок не міг відповісти. Мобільний у його кишені вигравав сорокову симфонію Моцарта. Під таку музику можна тягти сходами кого завгодно й куди завгодно.

Побачивши зятя з онуком і не розуміючи, що відбувається, Лідія Костянтинівна ні миті не вагалася, на чий бік стати. З несподіваною спритністю вона рвонула назустріч їм, відчепила ліву руку зятя від поруччя та почала копати його ногами, бо руками відтягала онука від батька-злочинця, забувши, що перенесла перелом. Ігор оскаженів:

— Стара корово, геть, коли хочеш жити! Я рятую твого внука, потримай божевільну!