Розділ 37

Вона дивилася на мене осудливо.

Наступного вечора, коли я була в них, зателефонували Оленці. Я сподівалася, що вона, як годиться в її оточенні, зустрічає Новий рік на Канарах, Багамах чи ще десь далеко. Але вона була в Києві та пообіцяла приїхати. Я стала збиратися додому, Рома іронічно посміхався, споглядаючи, як нервово я пхаю до сумки коробочку, яку не випускала з рук, пакунок із пиріжками Лідії Дмитрівни та домашні капці, в яких я зустрічала Новий рік. І я залишилася.

Від Оленки пахло дивовижними парфумами, вбрана вона була в легеньку шубку й чоботи на високих підборах, які я не так давно бачила спочатку в вітрині а потім на ній.

— Чудові чоботи, — замість привітання вигукнула я, — не муляють?

— Із Новим роком усіх! — Оленка подивилася на мене уважно: — Ти, напевне, Віка? Рада, що ви з Ромою порозумілися. Він так страждав, так страждав. Спочатку хотіла десь роздобути твою адресу чи телефон, та він заборонив.

— Чоботи в тебе класні, не те, що старі! — я стояла, мабуть, із дуже червоним обличчям. Було край неприємно усвідомлювати, що на обговорення виноситься те, що стосується тільки нас обох, мене й Роми.

— А ти бачила мої старі? — Оленка здивувалася. Стрілки, здається вдалося вчасно перевести.

— Бачила, тебе ж багато хто впізнає на вулиці — я, наприклад.

— Я ці саме міряла в одному магазині, а хтось поцупив старого чобота, мабуть, маніяк.

— Думаю, що не маніяк, а фанат твого чоловіка. Вони такі, ці фанати. У них не всі вдома.

— Мені чоловік так само сказав. Але чому тоді фанат викинув свого трофея?

— Викинув? — я щиро здивувалася.

— Викинув. Спочатку, коли я сказала, що тільки-но тут стояв мій чобіт, а тепер його нема, в магазині зчинився страшенний переполох, шукали старанно і скрізь. Опитали всіх, хто був у бутику, та ніхто нічого не бачив. Я вийшла з «Глобуса» й побачила біля стіни бомжа, що тримав у руках мого чобота. Страшенно зраділа й хотіла забрати його. А бомж не віддавав, вимагав грошей. Дала йому 20 гривень, спитала, де він його взяв, а він сказав, що відібрав у здоровенної товстої тітки, й вони навіть побилися.

— У товстої тітки? — я була обурена. — За твого чоловіка вболівають навіть товсті тітки?

— Усякі вболівають. Я вже так стомилася від тих фанатів. Не можу вам передати, які є підлі люди. Звичайно, не всі. Просто вболівальники — це зовсім інше, це наша гордість, без них футбол — не футбол. А такі ось тітки — це феномен, який не має пояснення. Лідіє Дмитрівно, то ми їдемо до Сидора Артемовича? Я на машині.

Ми з Ромою не поїхали, я категорично відмовилась, а Рома лишився зі мною. Коли за Оленкою та його мамою зачинилися двері, він повернувся до мене й запитав:

— То це ти, тітко-фанатко? — він насилу стримував сміх.

— Я так і знала, що ти саме це подумаєш. Ну, чому, чому ти мені не віриш? Ромо, ми повинні переконати твою маму, що їй треба їхати до Анрі. — Я намагалася перевести розмову на вигідну для мене тему.

— Про Анрі потім. Скажи, як ти могла вкрасти чобота? Взяти річ, що тобі не належить — це банальна крадіжка, чим би ти її не мотивувала! Невже я зв’язався зі злодійкою?

— Ні, ти зв’язався з дуже порядною дівчиною. Можеш спитати в моєї бабусі або в мами. У нас в родині злодіїв не було. Всілякі були, проте ти можеш покластися на мої гени. Чесно.