Розділ 37

— Ми також. Віко, я так тобі вдячний! Ти стільки для нас зробила! Ти класна!

— Гадаєш, я не знаю, яка я? До зустрічі!

— Ми вип’ємо за тебе шампанського!

— Пийте, тільки пильнуйте, щоб на другий день голова не боліла.

До Лідії Дмитрівни і Роми я поїхала, не відпочивши й не пофарбувавши волосся в новий колір. Який саме, я так і не вибрала. Вибирала-вибирала, та вже часу не лишалося. Дні короткі наприкінці грудня, не хочеться серед ночі їхати в транспорті. Іншим разом здивую їх, досить і плаття.

Чи треба казати, що зустріч цього Нового року запам’яталася мені на все життя?

Коли я скинула в передпокої дублянку, перевзулась в принесені капчики та зайшла до кімнати, була неприємно вражена. За столом на чільному місці сидів батько Роми, який завбачливо прийшов задовго до того моменту, коли сідають за стіл такого вечора. Не знаю, запрошували його, чи, може, вирішив, що тепер має повне право з’являтися в цьому домі. Він жваво перехиляв чарку за чаркою, як на мене, зловживав олів’є, нахвалював смажену індичку. Хоч би для годиться приніс кому подаруночка. На кожному кроці можна купити Миколайчики, чи, як кажуть у Києві, Діда Мороза. Сам дуже радів і банному рушникові, й новій бритві, що їх подарував Рома. Цікаво, чому він подарував зарання, не дочекавшись, коли Президент поздоровить усіх з Новим роком? Може, біднесенький сподівався, що татусь не дочекається Нового року в нашій компанії, а забереться додому раніше? На мій превеликий жаль, батько не зрозумів натяку. Через цього нового родича ми втрьох почувалися не те щоб некомфортно, але якось не так, як належало. Ввічливо передавали одне одному тарілки з наїдками, говорили про якісь незначні події, поводилися так, ніби перебували під прицілом телекамери. Час від часу дзвонив телефон, усі напружено дослухалися до розмови. Ні, не такою має бути родинна вечеря напередодні Нового року.

У новорічну ніч Лідію Дмитрівну поздоровив Анрі. Вона вийшла зі слухавкою в кухню і, розчервонівшись, щось весело лепетіла французькою. Могла б і не конспіруватися, ніхто, за винятком Роми, французької не розуміє. Дивно чути чужу мову в устах знайомої людини, відчуваєш якусь власну неповноцінність. Напевне, таке саме відчуття було й у Роминого батька. Коли Лідія Дмитрівна повернулася до нас, ніяково ховаючи щасливі очі, колишній чоловік нервово перехилив чергову чарку та спитав:

— Ну, то що, їдеш до нього? Він же не такий дурний, щоб до тебе переїжджати.

— Мабуть, треба їхати. Роботи у винограднику непочатий край. У них, скажу я вам, клімат дуже нестабільний. То буревії, то заморозки. Ніколи не знають, що за сезон чекає цього року на сільське господарство. Займатися виноградництвом — великий ризик. Багато хто зі знайомих Анрі вже покинув цю справу. Але Анрі ніколи не полишить виноградники. У нього таке вино!

— То він тебе на роботу підписав, Лідо?

— Ніхто мене ні на що не підписував. І хочу вам сказати, що я їду не за заробітком, не потрібні мені його гроші.

— Звичайно, — сказав Рома, — ти його кохаєш, ми це зрозуміли, як тільки тебе побачили на нашій київській землі, — проте незрозуміло було, як сам він насправді ставиться до маминого інтернет-кохання.

Що збиралася відповісти синові Лідія Дмитрівна, ми можемо тільки здогадувались, бо Ромин батько встав із-за столу, щоб не чути про свого щасливого суперника. Він рвучко відсунув стільця, втупився в колишню дружину недобрим поглядом, трохи подумав, і, напевне, вирішив, що з нього досить. Розвернувся й пішов до дверей.

— Сидоре Артемовичу, — Рома не назвав його батьком, і я подумки аплодувала йому за це, — Сидоре Артемовичу, ваша куртка на вішаку за дверима.

— Я не по куртку, а в туалет. Ще ж Новий рік не настав.

Усі мовчали. Гість знов прикрасив наше товариство за якусь хвилину. Підсунув салат ближче, зупинив на мені оцінюючий погляд і спитав у сина:

— Ти її давно знаєш?

— Давно. А що?

— Та нічо. Западенки, вони хазяйки хороші, пристосовуються швидко до столиці, тільки не за тих голосують. І своїх у Київ притягають. От подивися, всі лікарі — західняки, а наші без роботи.