Розділ 35

— Далі не треба, ми знаємо, Віко, — сказав Артур, — ти хвацька дівка. Я думав, що таких у нас немає. Коли ці будуть тобі дзвонити, кидай трубку, або викликай міліцію. А хочеш — можеш їх виматюкати. Або давай поїдемо разом, і я їх виматюкаю.

— Я сама впораюсь. І вони зрозуміють, що програли. Тільки цікаво, хто вони?

Ми помовчали. Потім Лідія Костянтинівна оповіла мені про те, як десь тиждень тому в двері квартири несподівано подзвонив Ігор, поцілував її в руку і сказав, що зараз приведе Артура, щоб вона не хвилювалася. Лідія Костянтинівна чомусь зовсім не розхвилювалася, а вийшла слідом за колишнім зятем і зачинила за собою двері. Вона стояла біля ліфта й чекала, що з нього вийде маленький хлопчик із м’ячиком. Вийшов, проте, високий підліток із волоссям по плечі й Галинчиними очима. Лідія Костянтинівна хитнулася, та зять з Артуром її підтримали. Потім Ігор вибивав плечем двері квартири, що було не так і складно. Вони довго говорили про те, як житимуть далі. До Марини Ігор заборонив Артурові заходити. Вона хвора, мовляв, турбувати її не варто. Артур згадав був про свій старий комп’ютер, але батько сказав, що будуть йому й комп’ютер, і принтер, і сканер, і одежа, й гарна школа — хай лишень трішечки зачекає. Він подзвонив своєму водієві, надиктував цілий список продуктів, які той має купити негайно та доставити до колишньої тещі.

— До старої школи повертатися не варто. Я зайду до директора та розповім йому все. А проти Антона з його матір’ю порушили справу. Він тоді викрав гроші, кинув на свій балкон, а мати їх знайшла. Вони навіть билися — не могли поділити. Дурні, сховали б, так відразу на розкіш потягло. Та годі про них. Тобі потрібні добрі знання, нові друзі та впевненість у собі. У мене є гроші та зв’язки. Решта за тобою.

Артур поцілував батька, Лідія Костянтинівна заплакала.

— До вас завтра прийде прибиральниця і все тут вимиє. Домовтеся з нею, коли ви хочете, щоб вона приходила. А зараз ми з Артуром підемо та купимо замка на двері й телевізор. Ти, мабуть, голодний, сину? Зайдемо дорогою в піцерію, хочеш?

— Хочу. Інколи мені снилася піца.

Та живе спілкування з батьком припинилося, бо той поїхав до Італії купувати будинок, визначатися з відкриттям турагенції тощо. Дзвонив Ігор щоденно, цікавився, що вони їли, чи був Артур у репетитора, чи купив він собі італійського словника, чи ходить у тренажерний зал. Артур дуже хотів навідатись до свого двору, подивитися хлопцям у вічі, провідати Марину, хоч батько й заборонив це робити. Та день було розписано по хвилинах, до того ж, горло несподівано заболіло. Артур подумав, що коли він тинявся по під’їздах, майже не хворів. Напевне, захисні сили організму мобілізовувались. А зараз хворіти йому навіть подобалося. Коли засинав, думав, як це добре, що завтра можна спати, скільки схочеш, а потім можна спати, коли навіть не хочеться. І можна ввімкнути телевізор і дивитися досхочу, й лежати в облупленій ванні скільки заманеться, а потім можна читати, їхати на Петрівку по журнали, здавати до друку фотографії, де вони з бабусею сидять на дивані, потім стоять на балконі, потім сидять на лаві. Добре, що бабуся дожила до зустрічі з онуком. Тепер він не дасть їй хворіти, хоч вона така кволенька. Тепер він знає ціну домашнього затишку. Якщо роздивитися навколо, то затишку, власне, тут і нема. Але це тому, що бабуся мешкала одна. Тепер усе буде інакше. Вчора бабуся ходила по хліб і купила дорогою маленьку пожежну машинку для нього. Він розчулився. Бабусі мають дарувати онукам машинки, трансформерів та фломастери. Так водиться. І вона намагається надолужити. А він вдячний за це.

Я подзвонила Олегу. Він був удома, спитав, як справи. Розповідати було довго, до того ж, у присутності учасників подій якось незручно.

— Я скоро буду і все тобі розповім.

— Всьо действітєльно хорошо? Я нє узнаю твой голос.

— У мене веселий голос, бо все дуже добре. Скоро буду.

— Бистреє пріході, оні звонілі.

Я голосно розреготалась і поклала слухавку. Попрощалась із Лідією Костянтинівною та Артуром, вийшла на вулицю і спіймала таксі. Накрапував дощ, похолоднішало. Старенький «Опель» вів балакучий мужик у кепці, розмовляти з яким мені не хотілося, проте йому було байдуже, він говорив і говорив.

— Уявляєш, показують по телевізору фотографії пацанів, які жили на вокзалі, щоб батьки їхні впізнали своїх дітей та забрали додому, а батьки не поспішають забирати. Ну, й країна в нас! Он у Чечні, кажуть, нема безпритульних дітей. Війна, а безпритульних нема. Що ми за люди такі?

— Що ви сказали? Показують по телевізору?

— По телевізору багато чого показують, та дивитися нема чого.

— Ну, це ви гурман. Є що дивитися, є над чим подумати. Везіть мене в комп’ютерний клуб з інтернетом.

— У який? Їх багато.

— Байдуже. Який по дорозі.