Розділ 35

У клубі я впала на стілець перед найближчим вільним комп’ютером, перевела подих і почала блукати в пошуковиках, аж поки не знайшла сайт, де були розміщені фотографії тих, кого міліція прагла побачити на своїй території хоч зараз. Аферисти, вимагачі, неплатники аліментів, шахраї, зниклі без вісти, діти, бабусі, хлопці в чорних шапочках, подібні один до одного, мов клони. За деяких, як годиться, було призначено винагороду, когось шукали, щоб виправити помилки виховання. Я вдивлялась у фотки з надією, що не знайду того, кого підозрюю, що моя хвороблива уява створила гіпотезу, яка не має права на існування, і ось зараз я встану та піду додому щаслива. Мені примарилося щось таке, а я під впливом багатої уяви чи просто завдяки багатій уяві без усякого там впливу такого нафантазувала, що аж смішно. Цього не може бути, бо це дурня. Дурня на олії та дурня з великої літери. Треба кидати ігри в міліційний розшук. Проте я знайшла, що шукала. Він приязно посміхався до мене й не здогадувався, що я вже все про нього знаю. Майже все. Я плакала, розмазуючи по щоках сльози й косметику. Потім пленталася пішки додому, не маючи сили на те, щоб розкрити парасольку. Дощ затікав за комір, бо ж була осінь. Дзвонив мобільний, та мені навіть не хотілось подивитися, хто телефонує. Нормальні люди сидять біля телевізора чи нишпорять у всесвітній мережі, як он я щойно. Але вони мають втіху від того, що там знаходять. А я? Біля під’їзду я сіла на мокру, накриту брудними газетами лаву, попросила цигарку в малоліток, які пили пиво під козирком під’їзду, мені ще й вогню піднесли. Потім я обійшла будинок, задерла голову й подивилася на свої вікна. В них світилось. Я пішла до таксофону й подзвонила по 02. Це брехня, що там не знімають слухавки. Її зняли.

— Слухайте, — сказала я з металом у голосі, — п’ятнадцятого чи шістнадцятого числа цього місяця, а може, я плутаю дату — в усякому разі, можна перевірити за квитками — державний кордон Росії та України залізницею перетнув небезпечний злочинець, який розшукується правоохоронними органами за скоєння купи всіляких злочинів. Не буду вам їх перераховувати, бо не знаю про всі. Це що ж виходить — злочинець може просто купити квитка, сісти в поїзд і їхати, куди заманеться? Він їхатиме з довірливими пасажирами, а вони й гадки не матимуть про те, хто з ними поруч? Ми ж податки сплачуємо. І росіяни платять. Треба таких відловлювати, а не пропускати через кордон!

— Хто говорить? — на тому кінці наче не раділи з мого дзвінка, а може, мені так здалося.

— Хто говорить — не має значення. Людина чесна говорить. Так ось зараз злочинець перебуває за адресою — я продиктувала власну адресу й додала:

— Можливо, озброєний. Хто ж його перевіряв?

Я попленталася до розлогого дерева, стоячи під яким могла спостерігати за своїм під’їздом. Тепер я знала, як почувається людина, що виконала громадянський обов’язок. Вона почувається препаскудно. Можна б якесь порівняння нагадати, та й без порівнянь гидко.

Люди, чия професія — ловити злочинців, приїхали швидко. Я, наче в кіно, спостерігала, як вони, гупаючи високими черевиками, зникли в моєму під’їзді, а за якийсь час уже вели Олега в наручниках до машини. Чи вони його допитували, чи він чинив опір — цього не знаю, але часу минуло багато. Цілком можливо, для мене час зараз спливав інакше, ніж звичайного вечора. На щастя, глядачів не було. Малолітки пішли в напрямку метро незадовго до появи міліції, отже, свідком затримання була тільки я. Темно, дощ, по телевізору футбол. Уявляю, якими розлюченими були орли в чорному, коли їх відірвали від найбільш чоловічого заняття на світі — спостерігання за грою футболістів. Я стояла під деревом і не могла зрушити з місця, навіть коли мокра машина зникла спочатку за кущами, потім виринула з дощу на повороті за магазинчиком, а далі помчала, обгонячи інші авто. І везла вона мого товариша туди, де йому мали втлумачити істину, що за все в цьому світі треба платити, точніше, розплачуватися.

Мені було сумно, я стояла й дивилася туди, де щойно зникла машина, аж поки не подумала, що двері, мабуть, виламані, стоять на сходах, приперті до стіни. Доведеться ночувати, попередньо підстрахувавши їх шафою. Я її сама не присуну до дверей. Краще до баби Галі попрошуся, раніше в скрутні моменти мого життя вона мене пускала. Але ж лишати відчинену квартиру на цілу ніч теж не годиться. Можна Рому закликати, якщо він не в Оленки, але ж як йому пояснити історію з дверима? Доведеться ще й про Олега розповісти. Мені стало зовсім невесело. Коли вийшла з ліфта, побачила, що дверей не вибито, не потрощено. Їх було замкнено, як і належить за відсутності хазяїв. Невже міліціянти мають ключі від усіх наших квартир? Вочевидь, Олег здався без опору. Я б почула стрілянину.

На столі в кухні стояв плетений кошичок із яблуками, накритий чистим рушничком. На плиті ще не охолола печеня. Каструлька з гречаною кашею була загорнута в три рушники. Захотілося плакати. На мене дивились баба Галя та літній міліціонер. Вони сиділи за столом у кухні.

— Прийшла? — спитала баба Галя. — Мене тут залишили з товаришем, — вона хитнула головою в бік правоохоронця, — взяли за пойняту. Мені ж не звикати (вона мала на увазі недавні часи, коли сталося багато подій, пов’язаних зі смертю сусідки, Наталії Генріхівни).

Літній правоохоронець дивився на мене осудливо й був радий, що я не тиняюся десь під дощем, а прийшла додому так швидко. Товариство баби Галі цього вечора його не влаштовувало. Я спитала:

— Не боронився, тобто, опору не чинив?

— Не чинив. Не встиг. А ви йому ким доводитесь? — правоохоронець спитав, аби щось спитати.

— Доводилася другом. А що?

— Та нічо, — дядько підвівся, збираючись іти геть. — Друзів треба обирати уважніше. Вам іще пощастило, нічого він у вас не вкрав, ви самі не травмовані… Чи, може, я помиляюсь?

— Та ні, він нічого не крав, — про травму моєї зболілої душі йому не цікаво. І тут у голові ніби щось клацнуло, і я згадала поїзд, громадянина, який скаржився на дружину, що забула покласти йому до сумки копченої риби, точнісінько такої, яку їли ми. Я побігла по пиво, й цей громадянин купував пиво в тій самій ятці, що і я, стояв за мною в черзі. А Олег у цей час рибку на столику чистив, дядькову рибку. Інакше в чому ж би він її тримав до цього? Легенька сумочка, що ментелялася на його плечі, коли він зайшов до вагону, не пристосована для зберігання смердючого делікатесу. Він такий акуратист, що не носив би тараньку разом із футболкою. Отже, мій друг запросто міг поцупити рибку в того дядечка. Чому б і ні? А я, наївна, так її нахваляла! Артист. Ілюзіоніст. Але не все зміг передбачити. Домовилися, що не будемо підходити до телефону, бо подзвонять бандити, а сам вранці схопив трубку. Знав же, що поки він удома, ніхто не подзвонить, бо він сам і є бандит. Цікаво, кого він намовляв дзвонити мені Артуровим голосом? Та це не така вже проблема. Можна студентам заплатити, можна бомжам. Я мушу в нього спитати про це колись. Гадаю, ми ще побачимося.

Правоохоронець відкланявся. Баба Галя дала йому яблучко. Замикаючи двері, я спитала, чи можна мені буде відвідати заарештованого й де саме. У відповідь почула, що він не заарештований, а поки тільки затриманий. Його статус не передбачає побачень, тим більше, я йому ніким не доводжуся. Далі буде слідство, тож ми з ним навряд чи побачимося найближчим часом. Баба Галя трохи повеселішала, коли почула, що побачень із затриманим я не матиму, й почала дивитися на мене сумними вицвілими очима, збираючись заплакати. Я обійняла її та спитала:

— Чесно нічого мені не переказував?

— Нічого. Знаєш, за що його взяли?

— Уявлення не маю, за що взяли, знаю, за що могли б. Але вони цього поки самі не знають.