Розділ 35

— Можна каву. Я також зефір принесла.

Я скидала кросівки в тісному коридорчику й думала, що ось зараз усе її життя полетить шкереберть. Я їй запропоную таке, від чого вона не зможе відмовитись, а далі настане морок. Не в моєму — в її житті, й так не надто багатому на світлі плями. Зайшла в кухню й остовпіла, завмерла, втратила мову чи щось на зразок усього цього разом зібраного.

За столом сидів хлопчик Артур із мохеровим шаликом, намотаним на горло, і спокійно пив собі чай із великого кухля в жовті соняшники. Стіл був заставлений тарілочками, вазочками, лоточками. Апельсини, банани, половинка торта, виноград — їж, що хочеш. І йому смакувало. Це вже потім я поцінувала рівень вітамінів та калорій на столі. Спочатку нічого цього й не бачила — тільки Артура, який цього разу від мене втікати не збирався. Який жах! Може, він утік з-під варти й бандюки розгортають зараз операцію помсти, чи повторного викрадення, чи мого відлову, адже перемовини проводилися тільки зі мною. На кого працює час? О! Якби я мала час, якби тільки мала хоч трохи! Я підійшла до Артура:

— Може, на деякий час нам із тобою зникнути? Як гадаєш? Поїхали до моїх батьків. Або в гори. Там є такі села, що нас заховають, — у останньому я не була аж надто впевнена, не доводилося нікого переховувати, але, мабуть, таки сховали б. Чому б і ні? Ми б вівці пасли чи сир варили. Є такий сир, будз називається, його в горах варять. Це була б плата за проживання.

Артур чомусь похлинувся й закашлявся. Я вдарила його по спині.

— Не бійся, прорвемось, я тобі обіцяю!

— Та я… того, не хочу нікуди зникати, я тільки прийшов до пам’яті й хочу тут жити завжди, не ховаючись, — мимрив хлопець, не усвідомлюючи небезпеки.

Лідія Костянтинівна стояла зі сковорідкою напоготові, та я чомусь подумала, що вперіщити мене чавунною пательнею по голові для неї раз плюнути. Ще й відповідати не доведеться, бо вона в стані афекту.

— Заспокойтеся, Лідіє Костянтинівно, вдвох ми зможемо якось їх надурити. Я вже майже продала вашу квартиру, та, бачу, Артур і сам зміг їх кинути. Молодець, вони не пройдуть!

Артур, мені здалося, розхвилювався, коли почув про продаж квартири. А може, він тепер завжди хвилюється, коли бачить незнайомих людей. Залякали хлопця. Він же через таке пройшов у свої літа! Ще майже дитина, а поневірявся по чужих кутках, у бандитському полоні був, його, мабуть, там катували. Як, бідолаха, стогнав! Я мало не втрачала свідомість біля телефону. Я вже була не в змозі втриматись і схлипнула.

— Ти кому це мою квартиру продавати зібралася? — Лідія Костянтинівна не випускала з рук сковорідку, — чи може мені причулося?

— Доведеться сказати правду, чи не так, Артуре?

Артур, проте, дивився на мене якось дивно. Ніби не він плакав ще вчора в слухавку, щоб я швидше знайшла гроші. Його «Ря-яту-уй м-е-н-е!!!» і зараз лунає в моїх вухах.

— Яку правду ти маєш на увазі? Те, що гроші я не крав, уже доведено. Батько розібрався. Більше нічого за мною нема. Клянуся.

— Батько розібрався? Ну, це добре, це чудово. Називається «хепі енд» англійською. Між іншим, я й не вірила в твою причетність до тієї дивної крадіжки. А від бандюків як ти втік?

— Ні від кого я не втікав. Батько вистежив мене біля клубу. Я спочатку побіг, та він був із водієм. Я, хвалити Бога, дав себе спіймати.

— Як ви гадаєте, — звернулась я до Лідії Костянтинівни, — у нього з пам’яттю все гаразд? Він дзвонив мені від бандитів, які його катували, благав, щоб я його врятувала, і я навіть ваше житло хотіла продавати.

— Моє житло? Ти збожеволіла? Якщо в кого що з пам’яттю, то тільки не в Артура. А ти мені не подобаєшся, Віко.

— Дайте чаю, я розповім вам усе, й, може, разом з’ясуємо, що до чого. Сама я вже не здатна ні на аналіз, ані на висновки.

Ми пили чай, і я доповідала про оперативно-пошукову роботу. Скаржилася на відсутність агентурної мережі. Обоє, онук і бабуся, дивились на мене такими очима, ніби до них у гості через балкон завітав інопланетянин чи заговорило англійською мовою ситечко для чаю. Коли я дійшла до опису своїх почуттів, як вгледіла Артура з шаликом на шиї, мене зупинили: