Розділ 33

Маючи на меті віддати заміж Лідію Дмитрівну, якось не замислювалася над тим, що навіть у такому віці люди одружуються не тільки заради того, щоб разом згадувати босоноге дитинство, ділитися рецептами боротьби з мозолями та досвідом спілкування з персоналом пенсійних фондів. У газеті було написано, що плотські утіхи цілком можливі й навіть бажані в похилому віці. Я швиденько пробігла очима рядки, де говорилося про те, що діти не розуміють батьків, які на схилі віку хочуть бути щасливими, чинять усілякі перепони, інколи сумніваються, чи ті сповна розуму. Далі про те, що слід тренувати тіло, робити зарядку, не впадати в депресію, мужньо витримувати нападки родини, чекати й не проґавити, коли прийде останнє кохання. Я можу повірити, що Рома дійсно думає, буцімто мама трохи не того. Щодо перешкод, то це навряд. Він просто не вірить до кінця. Тим більше, що раніше вона в цьому плані поводилася бездоганно. Мозок мій гарячково працював. Може, це якийсь жарт? Але таку думку я відкинула миттю. Жарти могли б бути 1 квітня. А нині осінь, час для жартів ще не настав. Ще могло б бути соціальне замовлення. Але також не тягне, навряд чи знайшлися б у автора спонсори, які б скинулися для набивання собі ціни й дратувати дітей та онуків. Отже, це чистісінька правда.

Найважливіше, як завжди, було написано в кінці. Там ішлося про те, що з огляду на вік (мається на увазі втрата привабливості фізичними тілами закоханих) автор пропонує займатися сексом у темряві або напівтемряві, при свічках. Найголовніше — не оголюватися, щоб не відлякати партнера. Логічно. Що ж робити? Поговорити віч-на-віч із Лідією Дмитрівною я вже не встигну. А вона й поїде, наївна, не знаючи, на що може нарватися. А якщо я її зовсім не знаю і вона здогадується, на що погодилась, то візьме та й роздягнеться при світлі. І тоді край усім сподіванням. І чому було раніше про все це не подумати?

Стільки часу згаяної А мені дійсно клепки бракує — найголовніше й випустила з уваги.

Я схопила газету, мов яку дорогоцінність, і помчала до метро. До поїзда лишалася година. Може, в мене буде час відвести вбік Лідію Дмитрівну і про все поговорити відверто, як жінка з жінкою? У неї ж досвіду трохи більше, ніж у черниці.

На пероні я дивилася на годинника, на табло, слухала оголошення, бігала з одного кінця перону в інший і страшенно нервувала. Це так не схоже було на Лідію Дмитрівну. Поруч зі мною бігав якийсь дідок із потворним букетиком напівзів’ялих хризантем, і він також нервував. Ми з ним розуміли одне одного й не розуміли тих, кого прийшли проводжати. Невже так важко не спізнюватися?

Коли в кінці перону з’явилася нарешті група на чолі з Ромою, до відходу поїзда було, мабуть, хвилин зо п’ять. Лідія Дмитрівна в новому плащі з якоюсь хусткою чи шаллю, зі шкіряним портфелем через плече, із легковажною зачіскою, насилу встигала за синочком, у якого недобрим вогнем палали очі. Мене він побачив не відразу. Баба Галя ледь пленталася позаду з власноруч пошитою торбинкою. Добре, що не з картатою сумкою. У торбинці, як я здогадалася, були дари ланів і садів.

— Привіт, — Рома дивився на мене з іронічною посмішкою, — вітаю з перемогою. Ми потрапили в пробку. Краще б ще там постояли, тоді б не було цієї поїздки.

— Рада бачити. Ти про яку перемогу? «Динамо»? Але ж ти знаєш, я не вболівальник. А про інші перемоги я не в курсі.

— Про яку перемогу? Ти ж підбила маму їхати до цього афериста.

— Чому ти вважаєш, що він аферист? А може, твоя мама аферистка? Гадаю, вона буде з ним обережна. Не завадить. А коли щось не так, ми зможемо поборотися за її права. В їхньому світі це просто, я читала. Але не раджу зарання його ненавидіти. Поки що він нічого поганого ні мамі, ні тобі не зробив. Може, ще татом його називатимеш і в гості напрошуватимешся.

— Вона читала! Мамо, поїзд зараз рушить, — він повернувся до Лідії Дмитрівни, — я несу речі, а ти йди попереду.

Рома подивився на мене так, що я майже втратила свідомість.

Ми з Лідією Дмитрівною навіть не встигли поцілуватись, вона вже була у вагоні. Дідок, який бігав пероном поруч зі мною, так і не дочекався тих, кого мав провести. Він понуро стояв за кіоском і заздро спостерігав за нами, обмахуючись букетом, наче віником у лазні, — впрів, ганяючи туди-сюди.

Я тримала газету в руці й думала, що ж із нею робити. Вона мусила потрапити на очі Лідії Дмитрівні, але не просто потрапити — остання мала прочитати про кохання на заході сонця.

Біля кіоска, в якому торгували водою і пиріжками, на купі речей сидів хлопчик, чиї батьки, напевне, посадили його за сторожа, а самі тягли з камери схову решту клумаків. План вималювався блискавично. Я підбігла до малого і спитала:

— У тебе є фломастери? — бо яка ж подорож без фломастерів і трансформера в такому віці?

Малюк дивився на мене з-під лоба:

— Є, тільки в рюкзаці.

— Дай мені, я маю щось написати й зразу тобі віддам. Будь ласка.

— Не хочу, вони далеко.