Розділ 33

— Будь ласка, мені дуже треба. Я куплю тобі шоколадку. Хочеш?

— Хочу морозиво… І гумку.

— Добре, куплю морозиво і гумку. У тебе горло не болить?

— Ні, в мене вухо болить.

— Ну, вухо — це не страшно. Аби не горло. А вухо треба лікувати, у мене колись боліло.

Морозиво в кіоску було. Я вхопила найдорожче і простягла його малому, який неквапом діставав мені з рюкзачка набір фломастерів.

— А гумка?

— Ой, вибач.

Відгавкуючись від тих, хто там стояв, у тому самому кіоску я без черги купила гумку.

Треба було поспішати, бо батьки малого вже пересувалися пероном і помітили тітоньку, що дуже зацікавилась маленьким сторожем. А, може, речами? Я б їм сказала, добре це чи погано — лишати дитину саму, коли навколо стільки підозрілих людей.

Швиденько схопила червоного фломастера і намалювала рамку навкруг потрібної статті. Якось не дуже яскраво вийшло. Я зробила ще одну рамку чорну, а потім жовту. Ще й знаків оклику наставила навколо зі стрілочками. Віддала фломастери малому й побігла до вагона. Рома саме з’явився на верхній сходинці.

— На, — сказала я йому, — передай мамі, хай читає в дорозі.

Рома подивився на мене іронічно:

— Їй ніколи читати.

— Ну, будь ласка, — благала я, — це моє останнє прохання.

— Ну, якщо останнє, то передам, — і він зник у вагоні.

А на мене чекало споглядання неприємної сцени виховання. Хлопчика, який дав мені фломастер у обмін на жувальну гумку й морозиво, лупцювала мама. Він пручався, а вона кричала:

— Ти нащо береш у всяких морозиво? А може, вона заразна і хвора? А може, вона речі хоче вкрасти, а твої органи продати в Англію? У тебе щойно ангіна була. Ти що, дебіл?

Жінка вихопила морозиво, пожбурила його на рейки. Малий плакав, а батько не втручався, бо саме біг за черговою партією речей. Жінка кидала на мене погляди, сповнені ненависті. Я хотіла підійти і вибачитись, а може, й дати в дихало, але не змогла, бо побачила, що Рома стояв на пероні й махав мамі у вікно моєю газетою. Я рвонула до нього:

— Я ж тебе, як людину, просила віддати Лідії Дмитрівні газету!