Розділ ЗО

— Може, ти маєш рацію, але вони мені не подобаються.

Я написала на його квитку номер свого телефону й сказала, що він завжди може розраховувати на мою гостинність. У руках, крім сумки, Олег тримав ще поліетиленового пакета, в якому щось дзенькнуло.

— Що це? — спитала я здивовано.

Олег посміхнувся:

— Ето бутилкі. Наши, із-под піва. Ти же у тєх старіков свою забрала, в Ростовє. Я подумал, што тєбє сгодятся, ти такая рачітєльная.

— Мені згодяться? Навіщо? Я ж викинула! В ящик, у тамбурі! Вони мене просто дістали! Все дивилися, щоб я у них чого не поцупила, от я й намагалася їм помститися.

Олег ляснув себе по лобі:

— Ну, і ідіот же я! Ідіот! Я подумал, што ти даже бутилку не вибросішь.

— Це я — хазяйновита?

— Ізвіні!

Ми довго реготали, аж сльози текли з очей. Потім розпрощалися. Олег поїхав на метро в один бік, я в інший. Мрячів дрібний осінній дощ, а Олег казав, що в нас і за хмарами йому ввижається сонечко.