Розділ ЗО

— Маразм помолодшав, — сказала я.

Чоловік вражено витріщився на мене:

— Ну, до маразма, дєвушка, мнє єщьо рано.

— Нє обращай на нєйо вніманія, она нє хотєла тебя обідєть, — Олег дивився осудливо.

До мене дійшло, що я дійсно ляпнула дурницю. Треба було вибачатись:

— Пробачте, будь ласка, мені здалося, що ви дуже старі, а тепер бачу, що до маразму вам років зо два лишилось, а може, й зо три, — пиво хоч і має мало градусів, та на мій нетренований організм воно подіяло. Це ж треба, так образити людину!

Чоловік розлючено грюкнув дверима.

— Нічєго, пусть ідьот, а то би прішлось угощать, на всєх не напасьошся. Хочєшь ікоркі?

Олег ще пішов по пиво до провідника, а я, жуючи ікру, думала, яке це життя мінливе. От ніби все погано, а потім такий пасажир сідає приємний, ти їдеш із ним якихось п’ять годин, а ніби знаєш усе життя. Нічого, що він «голубий». Це перший мій знайомий справжньої нетрадиційної орієнтації. А ще який він розумний! Я б ні за що в світі не здогадалася, що означає той плакат, а він напружив мозок — і маєш, видав розшифрування.

Ми ще довго не спали. Він розповів мені, що в нього у Ростові залишився друг, на якого всі кидаються — такий вродливий. Ще в нього є старенька мама, кішка Аліса, дача майже в міській смузі. На дачі ростуть абрикоси. Самі по собі ростуть, ніякого догляду не вимагають. Він так давно там не був, може, два роки. Мама також, бо не мала здоров’я. А минулого року хтось зі знайомих попросився на його дачу, щоб шашлики на природі організувати. Він дозволив, йому ж не шкода, брати у нього нема чого, тільки б не підпалили. Ті люди приїхали, а хвіртка не відчиняється, так заросло подвір’я бур’янами. Так вони й не відчинили. Пішли на берег Дону, що протікає недалеко від дачного масиву, й там поставили мангал.

Я трохи подумала, чи правду він каже. Це ж які бур’яни мають вирости, щоб чоловіки не могли хвіртку відчинити? І чого вони її не виломили, а так легко здалися? А зрештою, ламати чужу хвіртку не годиться, навіть через те, що вона заросла бур’янами.

Я розповіла Олегу про Рому, про пошуки Артура й присікування шефа до мене. Як усе-таки добре, що зараз не сезон відпусток, людей їде мало. От якби з нами їхав якийсь дідо чи навіть моя однолітка, навряд чи ми так добре провели б час.

Іще Олег розповів, що колись трохи вчився в Щукінському училищі в Москві, але так сталося, що мусив повернутись в Ростов, мама хворіла. Має надію, що колись довчиться. Я сказала, що мені дуже шкода тих, хто пов’язує свою долю зі сценою — там важко пробитись у знаменитості.

Розмовляли майже цілу ніч, а потім мало не цілий день. Уже коли поїзд стишив ходу біля київського перону, я подумала, що треба б переодягтися. Ми виходили з вагона останніми. Олег убрався в яскраві штани, що легковажно висіли на стегнах, і здавалося, що вони от-от мали впасти. Волосся він не зачесав, а навпаки, розкуйовдив, на футболку витяг ланцюжка з якоюсь цяцькою. А ще накинув чорну коротеньку шкіряну курточку з заклепками. На нас усі оглядалися, аж спотикаючись.

— Бачиш, яке враження ти справляєш на населення столиці?

— Ну, што ти, Віка! Ето ти проізводіш фурор. І вообщє ти такая классная, у тебя почті мужская походка!

Комплімент мені не сподобався, але він же хотів як краще.

Ми проходили повз жінок, які з однаковою інтонацією виголошували: «Квартіра, квартіра, квартіра!»

— Невже хтось спокуситься на їхню пропозицію? Подивися на них! Он та, в золоті, дуже підозріла. Може, вона заманює до себе лохів, потім позбавляє їх життя, забирає коштовності, трупи десь вивозить і шукає інших, — сказала я, коли побачила, що вигуки тих жінок змусили Олега стишити ходу.

— Што ти, Віка? Нєльзя думать о людях так плохо! Оні просто зарабативают, лішая сєбя комфорта. Люді должни бить ім благодарни за ето.