Розділ 26

На мій дзвінок Лідія Костянтинівна відчинила двері, хоч і не дуже спритно, але без всіляких додаткових заходів з мого боку типу волання під балконом чи подавання знаків руками з підстрибуванням. Не довелося довго дзвонити. Господиня постала в дверях і нітрохи не здивувалась, наче я тут бувала щодня. Її голова була пов’язана біленькою хустиною, з кухні долинав запах молочної каші. Щось тут змінилося за той час, що минув від першого мого візиту. Не відразу я зрозуміла, що саме. За якусь мить до мене дійшло, що змінився вираз очей господині. Хоч вона так мені й не відповіла на привітання, очі були живіші, в них з’явився вираз. А запах каші доповнював враження. Минулого разу тут пахло безвихіддю.

— Ой, у вас кашка. А я така голодна. Пригостите, чи не розраховували на гостей?

— Це не каша, це локшина з молоком. Може, ти таку не любиш?

— Ще й як люблю. Сто років не їла локшини з молоком. Можна, я руки помию?

— Можна. Там чистий рушник.

Ну, ось і чудово. Якщо йдеться про чистий рушник, не все ще втрачено. Насправді їсти мені не хотілося, але успіх у зміні стану хворої треба ж було закріпити спільним прийняттям їжі. Гадаю, моя подруга-психолог поставила б мені гарну оцінку.

У ванній стало трішечки охайніше, але фронт робіт був чималий. Нічого, я у відгулі. Правда, він може вилізти мені боком.