Розділ 26

Ми вийшли на вулицю, де біля входу стояла службова машина, за кермом дрімав водій. Я помахала йому рукою. Ось чому шеф так швидко дістався до комп’ютерного клубу — він же на колесах.

— Що, на власному бензині приїхали, чи це наша зарплатня? — втрачати мені вже не було чого.

Шеф рвучко відчинив дверцята, штовхнув мене на заднє сидіння і гукнув штурманові:

— На роботу!

— На роботу, — й собі скомандувала я.

І ми поїхали. В салоні було тихо. Водій із кам’яним виразом обличчя дивився на дорогу, шеф набирав есемески, а я думала, що чуже життя — це таємниця. Навіть така малосимпатична людина, як мій шеф, має свої плани, хоче їх здійснити, когось ненавидить, як ось мене, когось щиро любить, хоч це й малоймовірно. Зазирнути б йому в душу. От сидить переді мною в своєму жахливому чорному піджаку, серйозний і недосяжний. А сам у робочий і неробочий час, не маючи вихідних, вештається містом і шукає хлопця на ймення Артур. І навіщо він йому? Я також шукаю Артура, але ж моя мета проста й світла, а яка в нього? Якби його мета також була чиста, ми б це відчули на рівні інтуїції та враз порозумілися.

На найближчому світлофорі я вирішила, що такого товариства з мене досить. Відчинила дверцята й кинула:

— Вибачте, нам не по дорозі, у мене відгул, ви самі підписали заяву! — і вилізла з машини на тротуар та гепнула дверцятами.

Він мені не подарує сьогоднішньої зустрічі.

Артур десь заховався, нехай так. Не повертатись же мені назад до клубу. Якщо зараз поїду до Лідії Костянтинівни і почну давати лад її житлу, хоч якась користь буде. Нехай не мені особисто, та, схоже, на мене особисто найближчим часом навряд чи чекає щось гарне.

Проминаючи бутик із дорогим взуттям, я зупинилась і заклякла, бо не мала сили відірвати погляду від молодої особи, що приміряла червоні чоботи. Від Оленки, яка сиділа на низенькій канапочці, мене відділяла скляна вітрина. Що ж, цю перешкоду можна подолати. Я зайшла до зали, схопила якогось чобота і вмостилася поруч. Добре це, чи погано, жодної уваги на мене ніхто не звернув.

Біля Оленки снували роботящі продавці, справедливо маючи її за потенційного покупця. Начебто й вбрана вона була просто, нафарбована помірно й на лобі в неї не було написано, що саме її чоловік забиває голи та прославляє Україну, проте, всі якось це відчували. На мене жодного зацікавленого погляду. І звідки вони знають, що мій гаманець порожній? Я взула чобіт сорокового розміру, та їм по барабану, що я міряю не свій розмір. Мені, до речі, також, купівлі взуття в моїх планах не було. Зусібіч тільки й чулося:

— Зараз пошукаємо в комп’ютері, чи є десь іще одна пара, якщо не в нас, то в мережі знайдемо. Звичайно, ви маєте рацію. Гроші платите чималі, товар має відповідати ціні.

— Зачекати?

— Будь ласка, багато часу це не займе. Походіть, подивіться, можливо, щось іще вас зацікавить, у нас зараз багатий вибір, учора завезли…

Усі три консультанти крутилися навколо клієнтки, мов приворожені. Вона походила серед взуття, потім узула на одну ногу білого чобітка, на другу жовтого і почала роздивлятися себе в дзеркалі. Консультанти, не звертаючи жодної уваги на інших людей, що без усякого супроводу тинялися торговою залою чи сиділи на диванчиках, прикипіли поглядами до її ніжок. Одній усе, а іншим — хоч плач. Я встала, щоб віднести непотрібного чобота на місце, де він мав стояти й надалі, і несподівано сама для себе неквапно нахилилася та схопила старого чобота Оленки. Спокійнісінько поклала його до свого пакета, поставила на місце чобота, якого приміряла, й пішла до виходу. Один із консультантів неохоче відірвав погляд від Оленчиних ніжок і спитав байдуже:

— Не підібрали собі нічого?

Так я тобі й признаюся, що підібрала! З кокетливою посмішкою я мовила:

— Дякую, іншим разом неодмінно. Я ще повернуся, — не думаю, що він мене слухав.

Вийшла з бутика й попрямувала до метро. Чобіт розпеченою халявою палив мій бік, та нехай. Я уявляла собі обличчя Оленки, коли вона не знайде свого взуття, й раділа, згоряючи водночас від сорому. Виявляється, буває і такий стан душі. Щойно я взяла річ, яка мені не належала. Брутально вкрала. Можна б повернутись, покаятися, та вже пізно, злочин скоєно. Витягла з пакета здобич і поставила біля стіни підземного переходу. Халява падала, я все тулила й тулила її до стіни. Бомж, який сидів неподалік, здивовано на мене вирячився. Тоді я покинула нещасного чобота й побігла в метро. Невдовзі стояла перед дверима старенької та намагалася забути про те, що стала щойно злодійкою. Нещодавно бачила в інтернеті фотографію колеги. Старенька бабуся, жителька Закарпаття, крала мобільні телефони в маршрутках. Таке миле мудре зморшкувате обличчя, може, й вона починала з чобота?