Розділ 26

— Скажи йому, що вона їде додатковим, квитків не було на швидкий.

Секретарка зникла в кабінеті на якусь мить і повернулася з підписаною заявою на відгул.

— Ну, що? — спитала я. — Є в мене відгули, чи нема? — і радісно помчала коридором.

Я влетіла в кімнату, схопила сумку, попрощалася з тими, що встигли прийти на роботу та розсістися по своїх робочих місцях, і відбула в напрямку комп’ютерного клубу.

На превеликий жаль, учорашнього охоронця не було видно, а я опинилася тут саме через те, що його потрібно було провчити. В клубі ж було порожньо. Я підійшла до системного адміністратора і сказала, що хочу посидіти в інтернеті. Заплатила за годину, пройшла в маленьку залу і зайняла місце за комп’ютером. Я не обманювала, посидіти в інтернеті дійсно полюбляю, чому б приємне з неприємним не поєднати? В маленькій залі крім мене відвідувачів не було. Системний адміністратор пішов собі, побачивши, що питань до нього в мене нема. Я трохи понишпорила в новинах, подивилася прогноз погоди, гороскоп, а потім тихенько встала й зазирнула в комірчину, де стояв диван. На дивані хтось спав. Я навпомацки знайшла вимикача, ввімкнула світло та підійшла ближче. Це був учорашній охоронець. Він лежав на правому боці, з лівої кишені штанів виглядав надкушений «снікерс». Я нагнулася, щоб роздивитися шоколадку зблизька. Якби миші гризли того «снікерса», краї його виглядали б інакше. Ось і вір людям. Я щосили почала трусити охоронця за плечі. Він кинувся, наче його облили окропом, і ми вдарились лобами. Цієї миті, коли ми обоє розтирали кожен свою ґулю на лобі, отетеріло дивлячись одне на одного, штора відхилилася, і в отворі постав мій вельмишановний шеф. Хто б сумнівався, що він десь забариться! Щире здивування я висловила так:

— Як добре, що ви тут, бо я боюся мишей!

— На мою думку, ви не боїтеся самого чорта.

— Які миші? — волав охоронець, — мишей тут не було й не буде! Я тільки на хвилинку задрімав, а вона тут як тут…

— Ви, Віко, взяли відгул, щоб зустріти маму, чи не так?

— Але ж ви казали Інні, що їдете на зустріч із замовником, я чула на власні вуха! Із замовником чого, перепрошую? Хто тут ваш замовник? — я перейшла у напад.

— Вікторіє! Наші з вами шляхи почали перетинатися частіше, ніж це можна пояснити. Я змушений зробити так, що вони не перетнуться більше ніколи!

— Чули? — звернулась я до охоронця. — Коли мій труп знайдуть в озері, ви мусите засвідчити, що чули погрози. Я його не чіпала, прийшла собі в інтернеті понишпорити, а він за п’ять хвилин уже наздогнав. Запам’ятайте його прикмети про всяк випадок. Особливо рот — наче мішечок на зашморгу.

— Так, запам’ятайте, шановний, але не її слова, а мої. Вона шпигує за мною. Щось винюхує постійно. Нишпорка. Куди б не пішов, вона вже там. Сміття виношу, а вона чатує.

Охоронець скочив на рівні й почав нас тіснити з підсобки:

— Гражданє, йдіть звідси. Тут частная собствєнность!

— Яка в біса «собствєнность»? Як «собствєнность», то не пускайте всіляких типів!

— А за типа будете відповідати, я вам не подарую, треба відповідати і за слова, й за вчинки, — він повторювався.

— А ви будете жалкувати, що скрізь за мною ходите. Я маю підозру, що це сексуальні домагання.

Охоронець при слові «сексуальне» розправив плечі, перестав терти лоба й швиденько пішов у наступ:

— Нікаких сексов, ви що? Тут дєті бувають.