Розділ 24

— У якому?

— Десь на Оболоні. Невже міліція не знайде, коли схоче?

— Звичайно, знайде. Це ми швиденько, в нас усі клуби переписані, введені в комп’ютер, нам це раз плюнути, я просто хотіла від тебе дізнатися, але ти слабак, не володієш інформацією. А флешку можеш забрати, хоч ти її не заробив, проте я обіцяла. У мене таких флешок повна шухляда в ментурі, тобто в ментівці. У нас кожному флешки видають. Повно.

Під лютий гавкіт я вийшла з неприємної квартири, де залишила флешку, натисла на кнопку ліфта, але він приїхав до мене не скоро. Спочатку піднявся на поверх вище. Хтось рішучою ходою вийшов із нього, наблизився до дверей однієї з квартир і, очевидно, натис на дзвінок. Я трохи зачекала; неприємне передчуття охопило мене. Я майже була впевнена, що дзвонили в ту саму квартиру, до якої нещодавно не впустили мене. Тож я тихенько зайшла в ліфт, спустилася вниз і неквапно обігнула будинок. Причаїлася за рогом, щоб бачити, хто вийде з під’їзду. Той, на кого я чатувала, не забарився. З під’їзду вийшов чоловік і рішуче рушив просто в мій бік. Від несподіванки я спочатку закам’яніла, потім побігла. Тоді раптово зупинилась і почала зав’язувати шнурки. Голови не підіймала, тому бачила тільки ноги свого шефа, які стрімко наближалися, а потім зупинились за крок від мене. Довелося-таки підвести голову.

— О, доброго дня. А я думаю, хто це так швидко ходить? А це ви, — дурнувато посміхаючись, пролепетіла я.

— Шпигуєте? Ведете зовнішнє спостереження?

— Яке там спостереження, облиште. Сьогодні вихідний. Я не давала підписки про те, що вам доповідатиму про свої заняття у вільний від роботи час. Чи не так?

— Звичайно, тільки не пожалкуйте потім, що пхали свого носа, куди він не влазить.

І він, розгніваний, пішов геть, а я встала, невдоволена собою і світом у цілому. Згори за зустріччю двох колег спостерігав хлопець Антон. Він плювався насінням і, на відміну від мене, здається, життям був задоволений. Тепер у нього була флешка, вільна квартира, купа часу, і, мабуть, ще якісь невідомі мені стимули. У мене флешки не було, зате було трохи сумнівної інформації. Іще в мене була велика підозра. Я вже збиралася йти до зупинки, коли почула:

— Ну, ти даєш, стільки яблук самому не з’їсти. Неси до мене, — голос належав Антону.

Назустріч мені йшов хлопчина років чотирнадцяти, чи близько того з двома пластиковими зеленими відрами, повними червоних яблук. Хлопець зупинився перепочити, поставив відра на асфальт, і я побачила, що рюкзак у нього за спиною також був напханий яблуками. Він підняв голову догори.

— Зараз, умиюсь і прийду.

— Я спущуся. Твої пішли по перець, — Антон зник із балкона, а я прожогом вбігла в під’їзд.

Не треба було напружувати мозок, щоб здогадатися, що це однокласник Артура і Антона, з чиїм батьком я розмовляла, сидячи на лаві.

— Привіт, — сказала я, — ти Паша. Так?

— Ну, Паша, — хлопець поставив відра й натис на кнопку ліфта.

— Скажи, а де може бути Артур?

— А ти хто?

Двері ліфта відчинились, але я стояла на шляху до кабіни. Звичайно, за бажання мене можна було відсунути, відштовхнути, попхнути, дати в дихало чи ще якось нейтралізувати. Пашка, проте, поводився толерантно. Спочатку взявся за відра, потім поставив їх і уважно мене роздивлявся.

— Звідки я — не суттєво. Мені конче потрібен Артур.