Розділ 24

Я мала в сумці флешку, час від часу щось записувала на неї, там і зараз була якась інформація. Попорпалась в надрах сумки і знайшла, що шукала. Покрутила флешкою перед носом у малолітнього здирника:

— Бачив?

— Ага, давай сюди.

— Пішли, зітру, що там є. Ого, який у тебе комп’ютер! — комп’ютер дійсно був не з дешевих.

— Ще є принтер і сканер.

На моїй флешці були записані пісні «Нічних снайперів». Можна б лишити, хай собі слухає, проте хлопець мене дратував, шкода було йому залишати те, чого він не зрозуміє. Наші смаки блукали в паралельних світах. Не вагаючись, знищила, все, що там було. Тримаючи в руці флешку, слухала невеселу історію про те, як Артур украв гроші в сусіда, а потім утік від міліціонерів, а далі взагалі зник. Це я вже й так знала. Але, виявляється, Артур і раніше постійно крав. То в шкільному буфеті пиріжки, то в супермаркетах жувальні гумки, пиво, чіпси. На нього ніколи не думали, й він ловив кайф. У школі здогадувались, але жодного разу не спіймали на гарячому, тому батькам прямо не говорили. На шкільних зборах класна керівничка постійно поверталася до теми крадіжок у класі, не називаючи прізвища підозрюваного. Батько Артура — а саме він ходив на збори — й гадки не мав, що це стосується його безпосередньо. Востаннє він украв із учительської гаманець і мобільного телефона.

— Слухай, коли він такий, чому ж ти з ним дружив?

— Я не дружив. Чого б це мені зі злодієм дружити?

Я слухала й починала сумніватися, чи потрібен Лідії Костянтинівні такий онук.

— А де він зараз?

— Та хто ж його знає? Десь вештається. То біля школи його бачили, то якось навколо будинку нашого крутився… Я його нагнав, падлюку, совість треба мати.

— Тобі його не шкода?

Антон обурився:

— Мені? Злодія? Мама моя сказала, що перша в міліцію подзвонить, коли він до будинку наблизиться. І я подзвоню, хай тільки намалюється поблизу!

— А де твоя мама?

— Мама в Туреччині. Відпочиває.

— Вона в тебе хто?

— Ото вчепилася! Вона ніхто, вона просто втомилась, от і відпочиває.

— Ну, добре, ось тобі мій телефон, — я написала номер на клаптику, видертому з гарного записника, та простягла Антонові. — Може, де його побачиш, телефонуй, треба знешкодити. Де ж він ночує, не знаєш?

— Кажуть, у якомусь комп’ютерному клубі.