Розділ 11

— Невже? Це правда?

— Ще й яка, кажу! Наші жінки вже є на всіх континентах!

Я сіла за робочий стіл, перегорнула весь записник, передивилася кожен папірець у гаманці, а телефону фотографа не знайшла. Не таке вже велике лихо, піду без дзвінка, може, син ще рибу ловить, погода гарна, чого йому в Київ. Розмовляючи з Ромою по телефону, кілька разів відчувала певну незручність морального плану. Як я могла таке на нього плести шефові? Мій добрий, щирий друже, пробач мені, мій найкращий, найрозумніший, просила я подумки. Рома щось вловив у моїх інтонаціях:

— Кицю, нічого не сталося? Може, голова болить?

— Трохи болить, та терпіти можна. Минеться, а так усе добре, не вигадуй.

— Мені чомусь здається, що в тебе голос змінився. Ти наче пробачення просиш.

— Добре, прошу пробачення!

— За що, цікаво знати?

— Просто так, ні за що конкретно, ну, за те, що голова болить. Як там Лідія Дмитрівна? Скажи, щоб ногу на сонечку тримала, поки воно ще світить гарно, вітамін «Д» виробляється, для кісток добре.

— Кицю, не вигадуй, відпросись додому та лягай спати. Твій голос мені не подобається. А з мамою все добре.

— Мене не відпустять, роботи повно.

— Хочеш, я за тебе попрошу? Як звати твого шефа і який у нього телефон?

— Не вигадуй, я й сама можу відпроситись.

— То чого не відпрошуєшся?

— Усе, до вечора, я сама дам собі раду.

Хвилин за десять подзвонила секретарка й сказала, що мене шеф відпускає, бо дзвонив якийсь Рома і просив за мене, наче з головою у мене не зовсім гаразд. Шеф погодився, що не зовсім і сказав, щоб я йшла та виспалась. Ну й діла, думала я. Секретарка дивилась на мене закоханими очима:

— Адресу даси?

— Яку адресу?

— Ну, шлюбної агенції, що з німцями знайомить.

— Трохи пізніше. Маю переконатися, що все законно й порядно.