Розділ 10

Наприкінці дня подзвонив Рома. Лідію Дмитрівну мали виписувати. Вона вже всім набридла в лікарні, всі їй набридли, випросилася додому, силоміць там нікого не тримають. Рома сказав, що сам доставить маму додому, я можу брати в цьому участь, а можу й не брати, як схочу. Відверто кажучи, я не дуже хотіла. Рома впорається, таксі замовить по телефону, найкраще — «Лідер», я про це йому й сказала. А в самої є справи після роботи.

Хмарилося, про всяк випадок я взяла парасольку. Заїхала в хімчистку, де вже кілька днів лежали речі, які потрібно було забрати після чищення. Скоро почнуться дощі, стане холодно, а в мене всі светри почищені або випрані, лежать напоготові, чекають морозів.

Будинок і справді швидко знайшовся — дуже добре описала шлях до нього профспілкова лідерка. В під’їзді не сиділа конс’єржка, кодового замка не було, видно, люди тут мешкали без амбіцій, небагаті. На першому поверсі над поштовими скриньками від старих часів залишилася табличка, де колись були записані прізвища мешканців. Ставши навшпиньки, я спробувала щось розібрати — може, поталанить. Та швидко полишила це заняття. Ще згори було зо два прізвища, заляпані крейдою, нижче замість них було акуратно вписано в рядочки матюки, їх ніхто не витер, видно, люди, пробігаючи до ліфта, не вчитуються в знайомі інформаційні покажчики, інакше хтось би знищив. Піднялася на п’ятий поверх. Четверо дверей змусили мене замислитись: куди ж далі, за якими з них потрібна мені людина? Треба було з’ясувати, яка ж чи які ж квартири однокімнатні. Роздуми не затяглися, бо почула клацання замка в одних дверях. Ось зараз і запитаю. Але на порозі постав мій шеф власною персоною. Був він у досить яскравому спортивному костюмі та з відром сміття. Матір Божа, треба щось сказати! Сьогодні ми вже з ним віталися, вдруге не варто… Можна щось про погоду чи футбол. Щиро посміхаючись, я випалила:

— О-ля-ля, то ви тут мешкаєте? А я оце йду і думаю: хоч би ніхто з порожнім відром дороги не перейшов. А у вас, на щастя, відро повне-повнісіньке, довго збирали? — Шеф ніби трохи зніяковів і сховав відро за спину. Я встигла констатувати, що воно повнісіньке, ще й смердить. Бідолашний. Тим часом, ховаючи відро, він процідив:

— То ви за мною, схоже, шпигуєте? Не раджу, погано скінчиться.

— Я? Шпигую? З якого це дива? Чи, може, думаєте, що я у вас закохалася? Не смішіть! Я не така дурна, а ви старі, точніше, ви вже похилого віку й зовсім не на мій смак. До того ж, службові романи не мають нормального майбутнього, ви самі знаєте.

— Геть!

— Геть? Я ж не до вас прийшла! — я рішуче подзвонила в двері квартири навпроти. Спочатку я просто натисла на дзвінок один раз. Потім, не почувши за дверима реакції, радісно натисла на кнопку і вже не відпускала палець. Шеф перестав ховати сміття і стежив за мною виряченими очима, забувши про несимпатичне відро. Я мимохідь відзначила, що на самім вершечку в ньому лежить зібгана упаковка з-під «Віскаса». То ми ще й тваринок домашніх любимо, а людей, схоже, чомусь ні.

Я не була готова до того, що за дверима, в які я дзвонила з надією, що там нікого нема, на мене чекають. Але там чекали. На порозі постала жінка десь удвічі старша за мене та в стільки ж разів грубша, з фарбованим яскравим чубом, у квітчастих велосипедках та футболці з портретом Мадонни. Жінка була вочевидь розлючена:

— Зараз твій час? Не можеш без запізнень? Я все обіцяю, що когось із вас провчу! Таки треба когось провчити, доброта мене погубить. Чого стала в дверях, заходь!

— Ой, пробачте, я можу й іншого разу прийти, якщо хочете, тоді можна й провчити, — я дуже хотіла втекти, бо точно знала, що мені не сюди. — До побачення, шановна, па-па, — і я повернула до ліфта. Але втекти не вдалося. Жінка вхопила мене за сумку і втягла до передпокою. При цьому вона невдоволено подивилась на мумію з відром і тихо матюкнулася. Я хотіла пояснити, що помилилася з квартирою, але не встигла і чомусь підкорилась, коли господиня рішуче показала, де маю поставити взуття, де вмитися, хоч я вмиватися не збиралася — начебто не замурзана цілий день ходила. Проте поперлась у ванну.

До речі, ванна виявилась дуже сучасною, чистесенькою та білесенькою, як на рекламних проспектах. Може, мене там зараз замкнуть. Тільки невідомо, з якою метою. Жінка вочевидь божевільна. Може шеф іще за дверима? Він згадає, коли почнуть з’ясовувати, хто мене бачив востаннє. Я рвонула до виходу, але хазяйка рішуче стала на шляху:

— Стривай, вибач, але я дуже нервую. Ти ж знаєш, як мій син вас терпіти не може. Сказав, що на риболовлю поїхав, передзвонила всім, сьогоднішній вечір наш. І все ж таки, мусимо бути готові до того, що він може повернутися несподівано… Передумав чи спізнився на електричку. Таке раз уже було, знаєш, як усі втікали? На сходах одягалися. Колготки потім двірничка приносила. Думаю, встигну всіх пропустити. Ти не перша, одна вже є, та я з нею довго цяцькатися не збираюсь, непоганий матеріал. Ти не пожалкуєш, обіцяю! А з нею я швидко впораюсь.

— Що — швидко? Навіщо швидко? Я прийду потім, іншим разом…

— Інший раз буде не скоро. Місяць треба чекати. Я не хочу приміщення наймати — по-домашньому краще, мені завжди стіни допомагають. Тобі ж терміново, горить, так?

— Не дуже горить, навіть зовсім не горить, я краще піду…

— Та не бійся, він не прийде, досі уже б повернувся. Звідки ти взяла адресу? Я тебе не пам’ятаю… Розцінки знаєш?

— Дізналася з інтернету. А розцінок не знаю.

— Я так і знала, з інтернету найбільше приходить. А відносно тарифів, то зробимо так: ти гарна, з тебе нічого не візьму на перший раз. Потім ще прибіжиш, око в мене на таких, як ти! Після мене ні до кого вже дівчата не йдуть, тільки сюди. Я не раз казала, щоб не орієнтувалися тільки на мене, бо вони ж знають про проблему з сином. Але всі ладні чекати хоч місяць.

Жінка забрала з моїх заціплених пальців пакунок, понесла в кухню, де перед дзеркалом чепурилося вродливе дівча. Я зрозуміла, що кудись встрягла. Яке ж щастя, що шеф десь поруч! От якби він зараз подзвонив у двері! Замочити мене можуть, бо живою не дамся, а справи тут якісь підозрілі… Вже й син рідний проти матері йде! Он його портрет висить, із таким само божевільним виразом очей. Мороз по шкірі. Господиня ж без пауз розповідала мені, що ніколи сама не запізнюється, а люди тепер такі, що не думають: чийсь час — це чиїсь гроші, а грамотний макіяж — це половина успіху… І всі ті розрекламовані тональні креми та помади — то… (не буду повторювати нецензурні слова). Вона поставила мене коло вікна так, що світло падало на обличчя, роздивилась добре і винесла несподіваний вирок: