Розділ 10

— Що ти принесла з собою, покажи!

Дівчина ніяковіючи, витягла з пакунка купальник та напівпрозору дешеву блузку, напевне, куплену в Хмельницькому:

— Підійде?

— Підійде! Але давай щось зробимо з твоєю, вибачай, сракою. Він усе одно її побачить, то треба ж його підготувати, що вона в тебе є і що вона такого розміру. Поставлю тебе так, щоб менше впадала у вічі, зробимо акцент на волоссі, хай спочатку на волосся зверне увагу, а потім уже на сраку дивиться. А ти чого кинула малюватися? — це вже до мене. — Де твоя одежа?

Я попленталася до передпокою по пакунок, але він був у кухні. Я витягла з нього два зимові светри — один із білими оленями на червоному тлі, другий рябий, що його сплела люба моя бабуся, яка не дуже добре бачить. Бабусин застібався на прозорі рожеві ґудзики, але зараз був без жодного, бо коли приймали в чищення, сказали, що ґудзики потрібно відрізати, бо вони можуть пошкодитись. Ґудзики лежали в боковій кишеньці сумки. Пані фотограф подивилася на мене замислено, потім спитала:

— Ти нормальна? А купальник взяла?

Я кивнула головою і задерла блузку, дуже радіючи, що під сподом маю елегантний комплект білизни від «Калини». Якщо не дуже вдивлятися, то чим не купальник? Та й взагалі, може, я хочу сподобатись іноземному женихові у білизні від вітчизняного виробника?

— Ну, це вже краще, підійде. А от светри — слів не знайду! Чисто якийсь реп чи дебілізм. Чи ти думаєш, що розжалобиш когось такою одежею? Він побачить, яка ти скромна та бідна, і зразу пришле платтячок та спідничок? І не надійся, не почне він рясні сльози втирати через твій убогий прикид. Щось маємо придумати, не переймайся! Якщо ти вже знайшла мене, тобі поталанило. І не таких красунями робила.

Може, краще було б, якби вона мене вигнала. Але ні, матиму портфоліо від професіонала.

Перейматися через те, клюне жених, чи ні, не варто. Хвалити Бога, криміналу тут нема. А сфоткатися можна. Чому б і ні? Востаннє професійно мене знімали для випускного альбому в інституті. Там така фотка, що іноземні женихи три дні трусилися б від переляку. Бідолашні провінційні професійні фотографи! Тим часом дівчина вбралась у блузку і нерішуче стала в дверях. Фотограф помилувалася результатом роботи рук своїх:

— Зовсім інша річ, тепер він наш! Але що це за туфлі? З гуманітарки? — Вона полізла в шафу й витягла туфлі на високих підборах досить великого розміру. Дівчина невпевнено промимрила:

— Та я втоплюся в них! Не мій розмір.

— Не втопишся, вати в них напхай, он вата на вікні в косметичці. Чекай, а колготки краще чорні. Я тобі дам свої. Порпаючись у шухляді комода, вона зверталася до мене. — Бачиш, купила собі туфлі два роки тому, ні разу не взула, а ці — вона кивнула в бік дівчини, — вже зносили. Покривили, обдерли… Не встигнеш відвернутися, як шкоду зроблять.

Дівчина тим часом натягала колготки, ніяковіючи під нашими поглядами. Коли нарешті вона була готова, ми перейшли з кухні в кімнату, яка виявилася не житловою, а поділеною на дві нерівні частини. Десь третину площі займала фотостудія зі змінними різнокольоровими екранами, на тлі яких мали фотографуватися майбутні наречені. Справжній невисокий подіум, дві розсувні драбини, штативи, дорогі фотоапарати. Дівчина ступила на подіум, фотограф почала керувати процесом, коли пролунав дзвінок. Прийшла ще одна панянка, що мала надію на шлюб. Була вона не зовсім молода, точніше, навіть зовсім немолода. Невже й такі на щось можуть претендувати?

Потім дзвінок лунав багато разів, дівчата часто впізнавали одна одну, віталися, обіймалися. Приємне поєднували з корисним. Хто впарював новій знайомій ефірні олії, що допомагають від нежиті чи принаджують чоловіків, хто роздавав візитки косметичних кабінетів, перукарів. Одна пані агітувала товариство якось зібратися й навідатися на речовий ринок у Білу Церкву, де речі віддають мало не задарма. Дорогою можна завітати до ворожок…

Команда формувалася. Прийшли мама з дочкою. Цікаво, хто перший отримає звісточку, що кандидатуру буде розглянуто, — мама, чи доня? Як на мене, то мама. Ніколи не думала, що поряд із нашими буденними проблемами існують проблеми в зовсім іншому вимірі. Життя вирує навколо женихів, ворожок, фотографів, кольору колготок. Виявляється, фотограф тут майже перша за значимістю особа. Дівчата та жінки мінялися одежею, переодягалися. Господиня на них гримала, матюкалася. То не так голову тримають, то кліпають, то напружено в камеру дивляться.

Збоку спостерігати було нормально, а коли вилізеш на подіум, відчуваєш себе нікчемою та потворою. Чомусь моя черга прийшла не в тому порядку, коли я потрапила в цю квартиру, а десь четвертою чи п’ятою. Наводити лад, хто тут за ким, я не наважилась. До того ж, якомога довше хотілося бути учасницею дійства, красунею, на яку націлений такий серйозний фотоапарат.

Напевне, естрадні зірки, які звикли фотографуватися, й ті не завжди мають гарний вигляд — що вже нам казати? Мені також дали чиюсь блузку, потім я ще знялася в білизні, вдаючи, що мені, лежачи на животі, дуже весело сукати ногами в сріблястих туфлях на височенних підборах. Певна річ, туфлі були не мої, колготки також. Бабусиного светра сказано було надягти задом наперед. Щоб я здавалася тендітнішою, увесь зайвий об’єм фотограф сховала ззаду — защипнула його кольоровими прищіпками для білизни. Волосся падало на очі, шия була вивернута, ще й не кліпни при цьому.

Потім я ще фотографувалася в червоному светрі з оленями. Светр був навмисне широкий, і його також зафіксували прищіпками. Коли дійство скінчилось, я почувалася вкрай стомленою, але щасливою. Навіть забула на якийсь момент, що мене сюди привело. Господиня сказала, що фотографії будуть готові завтра, але треба попередньо подзвонити, бо син може виявитися вдома. Вже стоячи в дверях, я згадала, за чим прийшла. Спитала, чи не знає вона часом нашу колишню співробітницю, назвала прізвище. Так, виявляється, знає, але та живе на дев’ятому поверсі, назвала номер квартири. З точністю до навпаки. Наша профспілкова діячка казала, що точно не на дев’ятому.

Я так стомилася, що більше нікуди йти не хотілось. Ніби нічого й не робила, а стільки енергії мене покинуло! Тим часом вечоріло. В тролейбусі я розглядала відображення свого обличчя у віконному склі. Невже це я? Красуня, та й годі. І вираз очей зовсім інший, не мій. Побачила, що не тільки я себе розглядаю. Дуже уважно розглядав мене, в основному, чомусь мою спину, якийсь підстаркуватий маніяк. Він так нахабно втупився у мій хребет, що аж витяг шию, очі забігали. Я вдала, що не помічаю його погляду. Але чоловік доторкнувся до мого плеча. Я розгнівано повернулась до нього: