Розділ «Світ після другої світової війни»

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору Франція активізувала свою політику щодо країн Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України, у квітні було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами, а незабаром підписано Договір про дружбу і співробітництво між Францією та Україною (ратифікований Національною асамблеєю Франції лише в лютому 1996 р.). У відносинах двох країн спостерігається стала тенденція до зростання рівня економічних відносин, активізації політико-дипломатичного діалогу.

У розвитку відносин Франції з незалежною Україною можна виокремити чотири послідовні етапи:

- 1992-1996 рр. - початковий етап французько-українських відносин, встановлення дипломатичних контактів і закладання договірно-правових рамок співпраці;

-1997-1999 рр. - активізація українського вектора зовнішньої політики Франції, перетворення євроінтеграційної тематики на основний політичний об'єкт двосторонніх відносин; Франція активно сприяла налагодженню міцної співпраці й особливого партнерства між Україною і НАТО. Під час офіційного візиту до Франції президента України Л. Кучми у січні 1997 р. було створено Змішану міжурядову комісію з економічної співпраці. Етапною подією на шляху розвитку українсько-французьких відносин став перший візит президента Франції Ж. Ширака в Україну у вересні 1998 р. Проголошення Україною курсу на інтеграцію до Єв-росоюзу сприяло інтенсифікації відносин з Францією. Франція активно сприяла розробці й ухваленню на саміті Євросоюзу в Гельсинкі в грудні 1999 р. спільної стратегії ЄС щодо України, в якій за французького сприяння було внесено положення про визнання європейських прагнень України та її європейського вибору;

- 2000-2004 рр. - зниження динаміки французько-українських відносин, яке пов'язане із суперечностями внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації в Україні;

- із 2005 р. розпочався якісно новий етап у відносинах Франції з Україною, імпульсом чому стали події Помаранчевої революції та обрання Президентом України В. Ющенка.

Прихід до влади у Франції в 2007 р. президента Н. Саркозі знаменував істотну зміну в політиці Франції щодо держав Цент-рально-Східної Європи і, зокрема, щодо України. Варто відзначити велике захоплення нового французького лідера подіями Помаранчевої революції під час його візиту до Києва у ролі міністра у лютому 2005 р. Більше того, у його програмній передвиборчій промові містилася теза про можливість "об'єднання (Європейського) континенту аж до Києва".

Німеччина у другій половині XX - на початку XXI ст.

Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-пере-можницями - Великою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень - серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочисто заявили, що їх мета - знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, декартелізація, денацифікація стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р. за винятком територій Померанії, Сілезії та частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР. Уся територія Німеччини, як і столиця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністрації відповідної держави. Координаційним органом загальнонімець-кої окупаційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзниками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американська, британська і французька окупаційна влада у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного, громадянського суспільства на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання їхніх зон окупації в Бізонію. Після приєднання 1948 р. французької зони окупації Бізонія перетворилася на Тризонію.

Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репараційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно позначилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини.

СРСР спрямовував проведення соціально-економічних і політичних перетворень у своїй окупаційній зоні на створення прора-дянського режиму. 1945 р. була відновлена Комуністична партія Німеччини на чолі з Вільгельмом Піком; 1946 р. ця партія об'єдналася з Соціал-демократичною партією Німеччини і була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), керівні пости в якій залишилися за комуністами.

Зростання суперництва і протистояння між СРСР і західними державами з усіх питань світової політики протягом 1946- 1948 рр. призвело до фактичного розколу Німеччини. У червні 1948 р. у західних зонах окупації була проведена економічна і грошова реформа, яка призупинила інфляцію і сприяла підйому виробництва на ринкових засадах. СРСР заявивши, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встановив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між

Західною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду зняли в травні 1949 р. У вересні 1948 р. була скликана Парламентська рада, яка розробила конституцію Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), після її затвердження окупаційними режимами вона набрала чинності 23 травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС/ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС/ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду - федеральним канцлером ФРН- став досвідчений політик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це 7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Президентом НДР став Вільгельм Пік, прем'єр-міністром - Отто Гротеваль.

Федеративна Республіка Німеччина.

Внутрішня політика уряду Аденауера була спрямована на економічне відродження країни за допомогою зміцнення приватного підприємництва, розвитку вільної конкуренції та соціального спрямування ринкової економіки ("добробут для всіх"). Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами; успіхи в економіці в 50-х роках було названо "німецьким економічним дивом". До кінця 1950 р. у ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного розвитку всієї Німеччини. З 1950 до 1964 р. валовий національний продукт потроївся. До кінця 60-х років ФРН стала третьою промисловою державою світу (після США та СРСР). Це пояснювалося такими чинниками: збереженням у Західній Німеччині могутнього промислового потенціалу, наявністю значної кількості кваліфікованих робітників, оновленням виробництва на новій науково-технічній основі, американськими кредитами, великим експортом німецьких товарів, звільненням країни, особливо в перші роки, від великих невиробничих воєнних витрат тощо. 1956 р. Комуністична партія Німеччини була заборонена. Створена в 1968 р. Німецька комуністична партія так і не стала впливовою силою. У політичному житті домінували ХДС/ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х років займали схожу позицію щодо розвитку країни.

У зовнішній політиці уряд Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію і подолання відчуження ФРН від решти Західного світу. 1952 р. західні держави підписали з ФРН Загальний договір, що скасовував окупаційний статус. На основі Паризьких угод 1954 р. ФРН було дозволено сформувати півмільйонну армію - бундесвер. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, а її збройні сили увійшли до складу військ Північноатлантичного блоку. 1955 р. між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. 1957 р. ФРН стала співзасновником Європейського Економічного Співтовариства.

1963 р. федеральним канцлером став представник ХДС/ХСС Людвік Ерхард. Наприкінці 60-х років внаслідок зростання соціально-економічних і політичних проблем у ФРН відбулося перегрупування політичних сил: СДПН і ВДП утворили 1969 р. правлячу "малу коаліцію". Канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт, міністром закордонних справ - вільний демократ Вальтер Шеєль. Уряд Брандта здійснював "нову східну політику" ФРН. Були визнані післявоєнні кордони в Східній Європі (договори ФРН з СРСР і Польщею 1970 р.), 1972 р. встановлені міждержавні відносини між ФРН і НДР, що відокремило їм шлях до ООН. 1971 р. досягнута домовленість стосовно статусу Західного Берліна, що зняло напруженість навколо цього міста.

1974 р. В. Брандт був змушений піти у відставку у зв'язку з тим, що один з близьких його співробітників виявився агентом спецслужб НДР. Новий кабінет соціал-ліберальної коаліції очолив федеральний канцлер Гельмут Шмідт, а віце-канцлером, міністром закордонних справ став Ганс Дітріх Геншер. У другій половині 70-х років уряду Шмідта - Геншера вдалося подолати економічний спад, який виник як наслідок економічних криз початку і середини 70-х років, і досить успішно вирішувати внутрішні та зовнішньополітичні проблеми. ФРН посіла 4-те місце у світі за обсягом випуску промислової продукції (після США, СРСР і Японії). Піднявся і життєвий рівень громадян ФРН.

Через розбіжності в підходах до соціально-економічної і фінансової політики (в країні утворився високий державний внутрішній борг) коаліція ВДП - СДПН розпалася. Виникла нова коаліція ХДС/ХСС - ВДП. Федеральним канцлером став Гельмут Коль - представник ХДС. Уряд Коля (подібно до Тетчер у Великій Британії та Рейгана у США) скоротив податки і державні витрати, вжив заходи щодо зменшення державної регламентації бізнесу, що стимулювало конкуренцію. 31983 р. у ФРН розпочалося економічне піднесення. Гельмут Коль став 1990 р. канцлером об'єднаної Німеччини.

Німецька Демократична Республіка.