Розділ «Світ після другої світової війни»

Велика Британія залишається одним із послідовних прибічників розширення Євросоюзу, у тому числі за рахунок нових незалежних держав. Незважаючи на декларативні заяви британських політиків про необхідність залучення України до міждержавного співробітництва з ЄС (наприклад, в жовтні 2000 р. під час візиту спікера палати громад Великої Британії Б. Бутройд), перспективи українського зближення з Євросоюзом залишаються невизначе-ними. На початку 2002 р. Велика Британія висловлювала беззастережну підтримку євроінтеграційних прагнень України і погоджувалася з неприпустимістю створення роздільних ліній у процесі розширення Євросоюзу. Ефективний засіб запобігання такому розвитку подій британська сторона вбачала в наданні Україні статусу асоційованого членства в Євросоюзі, що було співзвучним пропозиції канцлера ФРН Г. Шредера, виголошеній ним у грудні 2001 р. під час візиту до Києва. Британська сторона запропонувала практичне започаткування механізму політичних консультацій у трикутнику "Україна - Велика Британія - Польща". Але британська політика в питаннях зближення України з ЄС визначалася загальними тенденціями розвитку діалогу між Києвом і Брюсселем. З урахуванням суперечливих політичних і економічних процесів в Україні, її зовнішньополітичних проблем, сьогодні ЄС не розглядає можливість участі України в ньому в найближчій перспективі. Під час першої зустрічі президента України В. Ющенка з прем'єр-міністром Великої Британії Т. Блером у січні 2005 р. у рамках саміту НАТО у Брюсселі було лише "порушено низку принципових питань стосовно сприяння співробітництва Україна - ЄС". А у листі-відповіді з боку британського прем'єра містилися "ґрунтовні відповіді" на порушені питання. Наступним кроком з боку українського президента став лист з викладенням пріоритетів України на найближчу перспективу і запрошення прем'єр-міністра Великої Британії до України. Отже, принципових зрушень поки не відбулося.

Франція у другій половині XX - на початку XXI ст.

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Гол-ля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції- почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними і слабкими: за 12 років - 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х років у Франції починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енергетичну, металургійну, машинобудівну, хімічну, радіоелектроніку) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому самому році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. держава вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною,

Бельгією. Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946-1954). Франція була змушена надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. - Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956-1962). Тут проживало понад 1 млн французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут готувався державний переворот у Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери вчинили заколот і здійсвали терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний Китай; 1966 р. вийшов із військової організації НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника гол-лістської партії Жоржа Помпіду (1969-1974). Уряд Ж. Помпі-ду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом обрали Валері Жіскар д'Естена (1974-1981), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти З кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а завдяки його подальшому поширенню. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ж. Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесу, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міт-теран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. Новий уряд відновив приватизацію, розпочату наприкінці 80-х років Ж. Шираком, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще в державному секторі. У приватні руки перейшли 20 великих банків, авіаційних і нафтопереробних заводів, зокрема такі широковідомі, як фірма "Рено", банк "Ліонський кредит", хімічний концерн "Рон-Пуленк" тощо. У державному секторі залишилися залізниці, метро, електростанції, пошта, декілька вугільних шахт. Важливим компонентом внутрішньої політики Е. Балладюра стали заходи, спрямовані на обмеження імміграції. Поступово соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, прискорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося зростання безробіття. Е. Балладюр став у Франції надзвичайно популярним політиком. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув Жак Ширак (у 2002 р. переобраний президентом на другий термін). Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, отримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу в 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а також підвищення деяких податків. Усі ці урядові рішення спричинили гостре незадоволення у суспільстві. Восени 1995 р. Францію охопила хвиля страйків і масових акцій протесту проти економічних реформ уряду. Ще більше загострило ситуацію рішення уряду про реорганізацію національної компанії залізниць (часткова приватизація низки залізничних гілок і скорочення робочих місць), загальний борг якої перед державою становив 175 млрд франків. Першими в боротьбу за збереження своїх соціальних прав вступили залізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енергетики, поштовики, працівники системи охорони здоров'я, а також учні ліцеїв і студенти, які вимагали збільшення асигнувань на освіту і створення нових робочих місць. Під тиском громадськості уряд Жюппе був змушений призупинити реформи і вступити у переговори з профспілками щодо їх коригування.

Відлуння страйків 1995 р. позначилося на позачергових виборах до Національних зборів у травні - червні 1997 р. - праві програли. У парламенті ліві (соціалісти, комуністи та ін.), об'єднавши зусилля, змогли утворити урядову більшість. У ситуації, що склалася, Ж. Ширак так само, як свого часу Ф. Міттеран, застосував тактику "співіснування" і призначив прем'єр-міністром соціаліста Ліонеля Жоспена. В уряді соціалісти посіли 18 із 27 міністерських посад. Комуністи після 13-річної опозиції також увійшли до складу уряду; 8 міністерських посад посіли жінки. Л. Жоспен запропонував французам "Республіканський пакт розвитку і солідарності", що передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, пом'якшення імміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забезпечення свободи інформації. Використовуючи методи державного регулювання, уряду Л. Жоспена вдалося знизити дефіцит державного бюджету і зменшити податки, що сприяло зростанню промислового виробництва з 1,7 % у 1996 р. до 6,7 % у 1997 р. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП становили 3 %, інфляція не перевищувала 1 %, дефіцит державного бюджету був доведений до З % ВВП. Успіхи економічної політики дали змогу уряду і місцевим органам влади збільшити кількість робочих місць у державному секторі, де зайнято 24 % працездатного населення, зменшити безробіття. У країні почався поступовий перехід до 35-годинно-го робочого тижня, який закінчився у 2000 р. Уряд у 1997 р. скасував обов'язкову військову повинність, підвищив мінімальну зарплату. У вересні 2000 р. у Франції відбувся референдум стосовно скорочення терміну повноважень президента з 7 до 5 років. 73 % його учасників висловилися за п'ятирічний термін. Упродовж багатьох десятиріч актуальним для французького керівництва залишалося "корсиканське питання". У січні 2002 р. президент Франції затвердив закон про статус Корсики, який надавав їй до 2004 р. додаткові повноваження у сфері економіки, соціальної політики і культури. Корсика залишалася невід'ємною частиною Франції.

У квітні- травні 2002 р. відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що в першому турі на друге місце після Ж. Ширака вийшов лідер украй правої партії Національний фронт Ж.-Л. Ле Пен. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж. Ширака, який отримав 82,2 % голосів, а Ле Пен - 17,8 %. Ширак удруге став президентом Франції, правда, тепер уже на 5- річний термін. Під час парламентських виборів у червні 2002 р. права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць із 577. Соціалісти вибороли 140 депутатських мандатів. Новий уряд очолив представник коаліційної партії "Ліберальна демократія" П'єр Раффарен. У XXI ст. Франція вступила як високорозвинена індустріальна держава, що посідає 4-те місце у списку найбагатших держав світу, повноправний суб'єкт європейського і світового співтовариства, осередок багатьох демократичних традицій. Але до президентських і парламентських виборів у 2007 р. Франція підійшла з низкою невирішених економічних проблем. З одного боку, планова, централізована, надмірно зарегульована, з високим ступенем соціального захисту і надмірним державним сектором економіка багато років забезпечувала французам пристойний рівень матеріального добробуту. З іншого - Франція за величиною ВВП на одну особу змістилася за останні 25 років із 7-го місця у світі на 17-те. Навіть у сфері охорони здоров'я і соціального забезпечення, які є пріоритетними для кожного французького уряду, країна опустилася з 8-го місця у світі на 16-те. Найбільш хворобливими питаннями для французької економіки залишається хронічно високе безробіття (10 %, а серед молоді і "кольорових" - 20 %) і рівень державної заборгованості (66 % ВВП), що в п'ять разів більше, ніж у 1980 р. Важким тягарем для французької економіки став державний апарат, на який витрачається 54 % ВВП. Тільки за останні 20 років армія державних службовців зросла на 20 % і досягла 5 млн осіб.

На президентських виборах у квітні - травні 2007 р. перемогу здобув представник правоконсервативних сил, міністр внутрішніх справ 52-річний Ніколя Саркозі, який обійшов соціалістку С. Руаяль. Уряд Франції очолив Франсуа Фійон. Економічна програма Н. Саркозі спрямована на допомогу та захист інтересів заможних класів і посилення їх соціально-економічних позицій на шкоду нужденним прошаркам населення. Програма передбачає зменшення податків на нерухомість і надання більше податкових пільг великим підприємствам і вищим соціальним прошаркам суспільства. Н. Саркозі поставив за мету збільшити податок на додану вартість, збільшити 35-годинний робочий тиждень (заробітна плата за позаурочну роботу не буде оподатковуватися), зменшити допомогу безробітним і скоротити соціальні пільги, створити міністерство імміграції тощо. З 2008 р. головною проблемою Саркозі стало подолання економічної кризи.

Зовнішньополітичні пріоритети Франції формувалися під впливом подій на межі 80-90-х років на міжнародній арені, які суттєво змінили геополітичну ситуацію в Європі й усьому світі. Головну увагу Франція приділяла прискоренню процесу західноєвропейської інтеграції. У 1990 р. у м. Шенген (Люксембург) Франція разом з іншими учасниками Спільного ринку підписали угоду про вільне переміщення осіб, товарів і послуг, яка набула чинності у 1995 р. На нараді представників голів держав та урядів 12 держав - членів Європейських співтовариств у грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято 2 документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз. У лютому 1992 р. відбулося підписання цих актів, що ознаменувало створення єдиного політичного, економічного і валютного союзу держав із населенням 350 млн осіб. Оскільки Маастрихтські угоди обмежували суверенітет Франції, вони викликали хвилю протестів і суперечок. У вересні 1992 р. відбувся референдум, на якому 51 % французів, які взяли в ньому участь, схвалили Маастрихтський трактат. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набув чинності. У жовтні 1997 р. Франція разом з іншими країнами ЄС підписала Амстердамський договір, який розширив повноваження наднаціональних керівних органів ЄС.

Президент Ширак демонстрував схильність забезпечувати зовнішньополітичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила всупереч міжнародним протестам випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. вона відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південного крила НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних проблем: щодо ролі обох країн у НАТО, діяльності ООН, значення ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо.

У січні 1991 р. війська Франції в складі військової коаліції під керівництвом США брали участь у війні проти Іраку, який окупував Кувейт. Влітку 1999 р. Франція брала участь в операції НАТО проти Югославії в Косово. Воєнна кампанія США проти Іраку, що розпочалася в березні 2003 р., зазнала різкої критики з боку Франції та Німеччини. Навіть Н. Саркозі, обраний президентом Франції у 2007 р., незважаючи на велику прихильність до Сполучених Штатів, вважає війну в Іраку американською помилкою. Протягом 1990-х - на початку 2000-х років Франція разом з Німеччиною активно підтримували ідею вироблення спільної політики Євросоюзу у сфері оборони і безпеки, що спричинило занепокоєння і неоднозначну реакцію США. Франція активно підтримує розширення НАТО на схід.